На коні й під конем. Блакитна дитина

Розповiдала ii знайома вчителька, мамина подруга, що iнодi наiжджала до нас iз мiста – з таемничого Миргорода. І я, що нiколи не був далi сусiднього села, дивився на неi, як на сьоме чудо свiту.

Розповiдала вчителька про невеликого хлопця, який захворiв якоюсь загадковою, таемничою хворобою. Де тiльки його не возили, чим не лiкували – хлопчик все танув i танув, як ота тоненька свiчечка, що згорае вiд невмолимого вогню. Батьки були у вiдчаi i не знали, що вже й робити.

Врештi вони звернулися до одного старенького лiкаря.

Той оглянув хлопчика, вислухав його, а потiм запитав:

– Вiн у вас нiчого не просить? Що вiн хотiв, коли був здоровий?

– Вiн i зараз просить купити лiтак, – вiдповiли батьки.

– Тож купiть негайно лiтак, поставте непомiтно бiля лiжка, щоб вiн, прокинувшись, вiдразу ж побачив його.

Так i зробили, iздив батько аж у Полтаву, а таки привiз лiтак.

То був незвичайний лiтак. Великий, з чотирма яскраво пофарбованими крилами, з моторчиком i пропелером, вiн навiть запускався i злiтав у повiтря.

– І що б ви думали? – закiнчила вчителька. – Хлопчик пiсля того вiдразу ж почав видужувати.

Мама дивувалася, слухаючи подругу, а я, що не пропустив жодного слова, тихенько пiдiйшов до неi i смикнув за рукав:

– Купи й менi лiтак.

– Атож, нагадай козi смерть! – засмiялася мама. – Бiжи краще подивися, де Сергiйко.

Я неохоче пiшов, а думка про лiтак не залишала мене. Минулого року, восени, у високому холодному небi забринiв, загув, гостро спалахнув на сонцi дивовижний металевий птах.

Майже всi дiтлахи, позадиравши голови та кричачи вiд шаленого збудження, помчали вслiд за лiтаком, не розбираючи, де тини, де перелази.

І от виявляеться, що лiтак той, ну, нехай трохи менший, можна купити в Полтавi. В нього яскраво пофарбованi крила, отакi, мабуть, як у великих метеликiв, вiн гуде i лiтае, як той, що пролетiв минулого року над нашим селом. Є вiд чого втратити голову!

Ходив по вулицях, гукаючи брата, що подався кудись з дiтлахами, а лiтак все кружляв перед очима, аж я незчувся, як i сам почав густи, розставивши крилами руки та бiгаючи вздовж вулицi.

Увечерi я ще раз спробував ублагати маму. Позамiтавши без маминого нагадування хату, винiсши смiття, я пiдiйшов до мами i солоденьким голосом запитав:

– А коли я пiду до школи, ти менi купиш лiтак?

– Та вiдчепись ти вiд мене! – аж розгнiвалася мама. – Дався тобi той лiтак!

Насупившись, я одiйшов вiд мами, забився у найтемнiший куток.

Цiлу нiч менi снився лiтак.