На коні й під конем. Блакитна дитина

– Чуеш, Миколо, а що це за непорочний отрок?

– Це коли ми з вами не грiшимо.

– Та навiщо вiн йому?

– Вгадувати, – туманно вiдповiв Микола. І вже починав сердитись: – Та що ви присiкалися до мене! Самi ж чули!

Та нас обсiдали новi сумнiви:

– А що таке мужеський пол?

Тут уже спасував i Микола. Ми довго думали та гадали, але так i не вияснили, що ж то воно за штука така. Дiйшли лише до думки, що того полу серед нас i слухом не чувати, i видом не видати.

Другого дня Микола бiгав з двору в двiр, збираючи хлопчакiв:

– Ідiть до нас, буде вибирати!

– Кого?

– Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому щодня давати по десять копiйок i по калачу.

Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?

Незабаром бiля Миколиноi хати вишикувалась босонога черга кандидатiв у «непорочнi отроки».

Пристроiвся i я. Спершу вагався, а потiм, добре розмiркувавши, вирiшив, що моi грiхи анiскiльки не тяжчi, нiж у моiх товаришiв. Крав яблука й грушi, толочив чужi баштани, висмикував хвости в гусакiв, дратував собак, вкидав у рiчку котiв, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тiльки мiг, штани, чубився з братом, – але хiба ж не переконував мене сам Микола, що не согрiшиш – не покаешся! А каятись менi доводилось досить-таки часто, особливо коли свистiла надi мною лозина чи випорскував iз чужого садка, несучи повнi штани кропиви, напханоi безжалiсною дядькiвською рукою.

Отож всi грiхи своi я чесно спокутував i зараз не менш непорочний, нiж оцi хлопцi, що стоять передо мною в надii на калач та десять копiйок.

І чим ближче посувалася черга, тим бiльше хотiлося менi потрапити в «непорочнi отроки».

Хлопцi, що виходили, були похнюпленi та засоромленi. Я вже знав, що дядько наклеював iм на нiготь великого пальця смолу, привезену з Єрусалима, i запитував, чи не бачать вони там святого Миколая. Хлопцi, як не витрiщали очi, нiчого не бачили, i тодi «божа людина», ляснувши чергового невдаху по потилицi, розчаровано говорила:

– Грiшний, отроче, грiшний… Клич iншого!

Так прийшла моя черга.

Переступаючи неслухняними вiд хвилювання ногами, я зайшов до хати.

В хатi було темно, бо на вiкнах висiли кожухи та рядна. Посерединi, на ослонi, горiла воскова свiчка, поруч стояла в полумиску вода, а позаду, велика i таемнича, сидiла «божа людина». Менi стало страшно.

– Пiдiйди сюди, – ласкаво покликав мене дядько. Взяв за руку, погладив по головi.