На коні й під конем. Блакитна дитина

– Скажи менi: согрiшив ти проти Господа Бога нашого?

Не вагаючись, я вiдповiв, що нi.

– Оце добре! Ось свята смола, яку я налiплю тобi на нiготь… А оце – свята вода, опусти в неi палець… От так. Тепер дивись сюди i говори за мною; «Святий Миколай, внемли моiй чистiй молитвi, появи свiй лик перед моi чистii очицi, незапорошенi грiхом, промитi молитвою…» Що ти бачиш там, отроче мiй?

Напруживши зiр, я не вiдводив очей вiд смоли. Менi страх як хотiлося побачити того Миколая, i незабаром здалося, що на чорнiй блискучiй поверхнi з’явилася якась свiтла цяточка.

– Ти вже бачиш?.. Еге ж, бачиш?

Свiтла цяточка вiдразу стала бiльшою.

– Бачу, – прошепотiв я.

– Що ти там бачиш? – аж повеселiшав дядько.

– Щось свiтле, як хмарка.

– Ото ж i е святий Миколай, – промовив дядько, повертаючи мою руку так, щоб свiтло вiд свiчки ще бiльше падало на неi. – Подякуем же Боговi, що ти удостоiвся побачити його святого угодника…

Отак i став я «непорочним отроком мужеського полу».

Я досить-таки швидко порозумiвся з «божою людиною», i святий Миколай служив нам вiрою i правдою. І нехай простять менi чоловiки та жiнки нашого села, яким ми провiщали «настоящее, прошедшее i будущее»! Але я вже iнакше не мiг. Дорослi гладили мене по головi, хлопцi люто заздрили менi, а я походжав помiж ними, побрязкуючи чесно заробленими гривениками.

За кiлька днiв дядько, переконавшись, що я добре навчився брехати, подвоiв менi плату. Та блискуча кар’ера моя несподiвано урвалася.

Продала мене, сама того не вiдаючи, Миколина мати – тiтка Горпина. Якось ii викликали в школу (Микола знову щось накоiв), i, побачивши серед учителiв мою маму, тiтка почала голосно вихвалювати мене:

– Та й свята ж у вас дитинка, Марiе Олексiiвно! Уподоби-лося самого святого Миколая бачити… І як воно, таке богобоязливе, у вас i виросло? А тут свого гаспида хоч у ступi товчи, прости мене, грiшну!..

Мама спiймала мене бiля Миколиноi хати, коли я саме збирався заступати «на роботу».

Взявши мене за вухо, вона мовчки повела додому – через всеньке село, на загальний глум.

Пiсля того я прийшов до твердого переконання, що каятись доводиться не тiльки тодi, коли грiшиш, а й коли робиш святу справу.

Незвiданi путi твоi, Господи!

Пучок часнику

Влiтку, коли починаються жнива, село наче вимирае: всi рушають у степ, на далекi лани, залишаючи вдома лише старих та малих, та ще хворих.