На коні й під конем. Блакитна дитина

Тихо на вулицях, тихо на подвiр’ях, та й по хатах рiдко коли лунае людський голос, хiба що вигляне у низеньке пiдслiпувате вiконце старече обличчя. Навiть собаки не наважуються порушити сонну тишу i лише вряди-годи брязкотять ланцюгами, переповзаючи з тiнi в тiнь. У такi години сумно самому на селi. Тягне у поле, в лiс, на рiку, до голопузих, засмажених, запечених, як циганчата, дiтлахiв, з облупленими носами i такими вицвiлими чубами, що годi й розiбрати, кого мама вродила чорнявим, а кого бiлявим, – всi на одну масть.

Так i хочеться залишити хату, де допiкають кусючi мухи, де душно i темно, пiти у великий занедбаний сад, пiд величезну крислату грушу, й простягнутися на м’якiй травицi, п’ючи усiм тiлом нiжну прохолоду ii.

Хороше!

Та менi не можна виходити з хати, бо на лiжку лежить хворий Сергiйко, якого я мушу доглядати, поки мама повернеться з Миронiвки. Пiшла вона туди з самого ранку, щоб покликати фельдшера, та й досi немае, а Сергiйковi все гiрше та гiрше.

Совае неспокiйно головою по подушцi, шукаючи, де холоднiше, щоки його аж горять, i вiн ледве зводить посинiлi повiки, коли я нахиляюсь над ним.

– Пити…

Цокотить зубами об полив’яний кухоль, вода ллеться по пiдборiддю, на худеньке плече, брат починае сердитись i вередувати, вiдпихаючи хлiб та молоко, що його залишила мама. Я i жалiю його, i гнiваюсь на нього за оте вередування, за примусове сидiння в хатi, коли надворi отакий день, а там десь хлопцi i веселi забави.

– Пити! Пити! – тягне свое брат, дивлячись на мене важким, аж немовби байдужим поглядом.

– Ну, чого тобi ще? – мало не плачу я, оглядаючись безпорадно по хатi. – Ось iще сало… Хочеш сала? Добре, з часником…

Брат мовчить, пасучи за мною очима. Нарiзаю тоненькими шматочками сало, шукаю часнику.

– Бач, немае часнику, уже весь з’iли. Та нiчого, сало й без часнику добре…

– Часнику! Хочу часнику! – вiдразу ж починае брат, наче зрадiвши, що нарештi знайшов, що вимагати од мене.

I скiльки я його не вмовляю, брат квилить одне: «Часнику-у…»

У вiдчаi вибiгаю надвiр. На нашому городi часнику годi й шукати. Хiба що в тiтки Одарки…

Обережно пiдкрадаюся до тину, ступаю на перелаз. На подвiр’i сусiдки нiкого немае, город теж манить до себе безпечним безлюддям. Та я все ще вагаюся, не насмiлюючись скочити через перелаз.

3 тiткою Одаркою в нас старi порахунки.