На коні й під конем. Блакитна дитина

Вона переконана, що бiльшого вiд мене пройдисвiта немае в усьому свiтi, i не раз боляче влучала лозиною по моiй спинi, коли ловила на яблунi, в огiрках або горосi.

Особливо ж важке серце почала носити на мене тiтка Одарка, коли я, перебуваючи в «непорочних отроках», не втримався вiд спокуси вiддати зуб за зуб i наклепав Миколинiй матерi, в якоi саме щезло масло з погреба, що святий Миколай вказуе своiм несхибним перстом на Соньчину матiр. Жiнки позбивали одна однiй очiпки, а потiм довго перегукувалися через вулицю, пригадуючи батькiв i пращурiв кожноi аж до десятого колiна.

– А ти, трясця твоiй матерi, сто чортiв тобi в печiнку, i не попадайся! – пригрозила менi тiтка Одарка (я принишк на той час у гарбузиннi). – Спiймаю – сiм шкур з тебе спущу, ворожбита поганський!

Тож не дивно, що перш нiж шаснути на сусiдський город, я довго вагався. Але тут знову випливло передi мною розпашiле обличчя брата, i я майнув через плiт.

– А куди це ти?

Я вискнув, крутнувся, але вже було пiзно: тiтка Одарка, яка наче з неба впала, мiцно тримала мене за вухо.

– Ти що тут робиш, поганський ти сину? Кажи зараз, що робиш!

Я затято мовчав. Тодi тiтка дала менi стусана в спину i потягнула до хати.

– Пустiть! Ну, пустiть! – почав викручуватись я, щосили впираючись ногами в землю. Менi здавалося, що в хатi, де нiкого немае, тiтка вiзьме ножаку i почне бiлувати мене, як вiвцю.

– А кажи, що робив?

– Нiчого ще не робив… Я хотiв часнику позичити…

– Позичити! – аж руками сплеснула тiтка.

А що я знову замовк, вона запитала:

– Навiщо тобi той часник?

– Братовi… У мене брат хворий…

Менi було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить i чекае на мене.

– Братовi?.. Чим же вiн хворий?

– А я знаю?.. Мама по фельдшера пiшла… У Миронiвку…

– Та чого ж ти зразу не сказав, песиголовцю ти такий! – знову закричала тiтка Одарка.

Все ще не вiдпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук:

– На та йди, брат тебе чекае, либонь… Ну чого стоiш, як укопаний?

Затискаючи часник у спiтнiлiй долонi, я повiльно пiшов, оглядаючись на тiтку Одарку. Все простив я iй зараз: i бiйки, i сварки, i скарги на мене, i навiть насмикане вухо, що таки добре болiло.