На коні й під конем. Блакитна дитина

Все простив я тiтцi Одарцi за оцей пучок часнику!

Урок

Кожне лiто приносило менi не тiльки розваги та забави, а й працю на городi. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як i водиться на селi.

Тож не встигнеш досхочу накупатися в рiчцi, набродитись по луках чи набiгатися в лiсi, а мама вже загадуе:

– Бери сапку та йди полоти.

– Ще ж рано, – намагаюся вiдтягнути осоружне полоття.

– Іди, iди, не вигадуй… Там за пирiем сапки не потягнеш.

І я, хоч-не-хоч, а мусив iти.

Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезнi рядки картоплi, кукурудзи, помiдорiв та iншоi нечистi, що так i перла з землi на мое безталання.

«І навiщо ото, – гiрко роздумував я, – такий городище? Ех, виросту, то зовсiм не заводитиму городу! Краще купатися в рiчцi чи ходити по полуницi…»

Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зiтхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання. Цього разу мама загадала полоти помiдори.

– Ой, iх так багато! – пхинькав я, шукаючи сапку.

Мало не плакав з досади, бо саме сьогоднi мав iти в лiс: гратися з хлопцями в «червоних» та «бiлих».

– Нiчого, нiчого, ще встигнеш набiгатись, – «втiшала» мама. – Ти вже споли помiдори, а картоплю я буду сама полоти… А хочеш, я дам урок.

– Який урок?

– От вiдмiряй половину грядки, це буде тобi на сьогоднi. А решту – завтра виполеш.

Подумавши, я пристав на таку пропозицiю.

– Тiльки дивись, добре поли, – попередила мама. – Прийду зi школи – перевiрю.

– Та гаразд, – сказав я, наслiдуючи дорослих.

 – Чого вже там.

Прийшовши на город, я вiдразу ж розбив помiдори на двi частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогоднi, була значно менша вiд тiеi, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогоднi ж я мав, хоч умри, кiнчити якомога скорiше. «Може, завтра град випаде чи ще яка радiсть. То не треба буде й полоти…»

Тверда земля аж дзвенiла пiд сапкою, пирiiще аж намотувався на держак, i мене розбирала злiсть. Здавалося, що бур’ян навмисне чiплявся за землю, аби лише довше затримувати мене на городi.

Вже сонце пiдбилося на доброго дуба, коли прибiг Ванько.

– Пiшли!

– Куди? – похмуро запитав я.

– Та до лiсу ж! І хлопцi вже зiбралися… То ти не йдеш?

– А ти не бачиш! – мало не плакав я.

– То я вже пiшов.

– Іди!

Ванько ще трохи постояв, поколупав босою ногою землю, а потiм тихенько, наче вiд хворого, побрiв iз городу.

«Бач, йому весело, всiм iм весело, – ображено супився я.