На коні й під конем. Блакитна дитина

Але ж навiщо носити воду ротом? Хiба немае вiдра?

Перш нiж вiдповiсти, Микола подумав, чухаючи ногою ногу.

– Бо в ротi слина… У вiдрi немае.

– І ти давно поливаеш?

– З учорашнього дня. Вiдро води вже переносив.

Я з повагою дивлюся на Миколу. Переносити в ротi вiдро води – це вам не жарт!

– А менi… можна?

– Тобi?

Вiн подивився на мене так, наче оце вперше бачив.

– Мабуть, можна… Тiльки ротом воду носити! – закричав вiн услiд, бо я вже щодуху бiг додому.

Знайшовши велику яблуневу ломаку (якщо вже поливати, так щось варте уваги!), я понiс ii на город, ввiткнув у м’яку землю.

А потiм побiг у сiни по воду.

«І зовсiм не важко, – подумав я, повертаючись з повним ротом води. – Так i сто вiдер переносити можна!»

Згодом я вже жалiв, що в мене такий малий рот.

«От якби такий, як у вола, – заздрiсно мрiяв я, плутаючи помiж картоплинням. – Щоб одразу пiввiдра набирати».

Пiд кiнець менi здавалося, що язик мiй розбух вiд тiеi води, наче губка.

Та що язик! Намагаючись набрати якомога бiльше води, я часто ковтав ii, i в животi у мене хлюпало, як у бочцi.

«Досить», – вирiшив я, коли вiдро спорожнiло на третину. Мене трохи канудило, але я заснув задоволений. От завтра встану, вийду на город, а ломака вже обросте гiллям, набубнявiе бруньками, обкидаеться рожевим цвiтом. Загудуть бджоли, появиться зав’язь, а там i яблука. Отакi, як добра головешка, червонобокi та смачнi…

Вранцi я побiг на город. Але ломака стояла така ж суха та безлиста, як i вчора.

Ще не вiрячи власним очам, провiв я по сухiй корi рукою, а потiм тихенько висмикнув iз землi. Корiння теж не було.

Сердитий, я побiг до Миколи.

– А ти хрестився? – спитав вiн.

– Нi.

– Ото ж бо й воно. Треба перед тим, як воду брати, лоба хрестити!

– Чого ж ти вчора не сказав? – мало не плакав я з великоi досади.

– Бо й сам повинен знати! – вiдрiзав Микола. І я знову до вечора носив ротом воду.

«Тепер уже конче прийметься, – думав я, лягаючи спати.

 – Лоба хрестив, воду ротом носив – якого ж ще дiдька iй треба!»

Але й на другий ранок мене чекало розчарування. Ломака стояла суха, хоч пiдпалюй, i вперто не хотiла пускати корiння.

І я знову побiг до Миколи.

Знайшов його пiд хатою. Тримаючи ножа, вiн майстрував нове пужално.

– Ти чого води не носиш?

– Бо менi вже не треба, – вiдповiв Микола, ховаючи очi.

– Як-то не треба?

– Бо в мене уже прийнялася.