На коні й під конем. Блакитна дитина

– І корiння пустила?

– І корiння…

– І гiлляки е?

– І гiлляки…

– І зацвiла?

– Та зацвiла…

«Отже, я щось робив не так, коли мене спiткала невдача, – журився я, повертаючись додому. – Бач, у мене суха, а в Миколи вже прийнялася».

Незчувся, як опинився на Миколиному городi. Дiйшов до гiллячки i остовпiв. Вона стояла така ж суха, як i позавчора. Я обережно потягнув ii до себе, i вона легко висмикнулася – внизу не було жодного корiнця.

Потiм я пiшов на свiй город. Висмикнув суху яблуневу ломаку i рушив бити Миколу.

Щоб знав, як обдурювати чесних людей!

Трохи iсторii

Уже в четвертому класi ми почали вивчати iсторiю. Про Киiвську Русь, про варягiв та грекiв, про оту всю сиву давнину, що зачаровуе, як найцiкавiша казка.

Готували уроки з iсторii втрьох, бо мали всього один пiдручник. Збиралися найчастiше у Соньки, розкривали книжку з малюнками i довго iх розглядали.

Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь Олег зi своею дружиною.

Так i було написано: «з дружиною», i ми, спантеличенi, довго шукали помiж вусатих, озброених мечами та списами дядькiв, що сидiли на конях, оту князеву дружину.

– Вона, видно, десь позаду, – врештi вирiшив Ванько. Сонька не була б Сонькою, коли б не заперечила:

– І зовсiм не позаду! Вона вдома залишилась: князевi борщ варить.

Ми далi роздивлялись малюнок.

– А навiщо в них ото вiдра на головi?

– Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голiв iм не повiдрубували.

– Я собi теж такий меч зроблю.

– Де ж ти залiза вiзьмеш?

– А я з дерева.

Ванькова думка нам сподобалась, i кожен вирiшив про себе змайструвати меч.

– Ну, давайте вже вчитися! – з жалем одiрвався вiд малюнка Ванько.

Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотiлося, а сидiти просто так було нудно.

– Давайте гратися, – запропонувала Сонька. – У пiжмурки.

Я згадав пiч i одразу ж вiдмовився.

– Краще давайте у князiв гратися, – обiзвався Ванько. – Вiзьмемо мечi, сядемо на коней i будемо рубатися мечами.

Не довго думаючи, ми збiгали надвiр – висмикнути з тину по хворостинi на конi. Сонька i я озброiлись замiсть мечiв качалками, а Ванько доп’яв рогача замiсть списа. Ми вже були розiйшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:

– Стiйте, а шоломи!

І справдi, якi ми князi без шоломiв?

– У мене нехай картуз буде за шолом, – сказав врештi Ванько.

– І в мене.

В Соньки ж картуза не було.