Ключі Марії

Надто, якщо поряд з людиною в спецодягу електрика стоiть звично зодягнена людина, на неi теж уваги не звертають. Мовби цей спецодяг робить все навколо себе невидимим або не вартим уваги.

Пiд час своiх появ Адiк водив Бiсмарка по ледь зжовклiй травi попiд цегляним монастирським муром, за яким лежала Софiйська площа, найдавнiша площа Киева, яка гуде вдень i напрочуд тиха вночi.

– За моiми розрахунками, копати треба ось тут, за десять метрiв вiд стiни, – знову повторював Адiк, геометрично жестикулюючи понад землею.

 – Спочатку рiжеш лопаткою траву на квадрати, щоб можна було потiм покласти ii на мiсце, а далi вже, як завжди. Ти ж знаеш!

Олег слухав, кивав i зiтхав. Саме в такiй послiдовностi. Можна було подумати, що все це йому не подобаеться. Але колишнiй одесит так не думав i на зiтхання спiврозмовника уваги не звертав.

І ось напередоднi вiн зателефонував Олеговi.

– Ти ж цiеi ночi чергуеш? – запитав.

– Так.

– Чудово! Отже, цiеi ночi копатимеш! Почнеш о другiй. Я про всяк випадок буду неподалiк.

Коли що, зателефонуеш!

– А що шукати?

– Золото i дiаманти! – жартiвливо вiдповiв Адiк. – Ну i будь-яке старе залiзо! Але тiльки дуже старе… Ключi, мечi, монети.

Олег Бiсмарк перед тим кiлька разiв i сам пiдходив до мiсця, яке вказав Адiк, i, здавалося, бачив цей доволi виразно окреслений прямокутник трави, що ховав пiд собою прадавне поховання.

– Невже хтось iз князiвськоi сiм’i? – Бiсмарку в цю здогадку i вiрилося, i не вiрилося. І коли не вiрилося, то почувався спокiйнiше.

Адже, якщо йдеться дiйсно про князiвське поховання, то чому його досi не знайшли, якщо воно тут, просто пiд ногами, пiд стародавньою стiною, за якихось двадцять метрiв вiд ворiт? – Нi, – думки продовжували вести Бiсмарка стежкою сумнiвiв. – Князiвську сiм’ю ховали б у соборi, там, де саркофаг Ярослава Мудрого. Тут, пiд стiною, закопали б когось менш важливого. Але кого?

За п’ять хвилин до другоi ночi, останнiй раз прислухавшись до тишi, Бiсмарк з саперною лопаткою в руках опустився навпочiпки до землi за сiм метрiв вiд стiни монастиря.

Наточеним лезом лопати вiн нарiзував траву iз землею на великi квадрати, пiдчiпляв iх потiм знизу i знiмав, як скальп, складаючи на двi нерiвнi купки. Тепер перед ним у вiдноснiй напiвтемрявi, пожвавленiй тьмяним свiтлом лiхтарiв, виразним коричневим прямокутником лежала оголена земля.

Вiн копнув лопаткою. Лезо скреготало по камiннi i навiть, начебто, по залiзу.