Ключі Марії

Лучники, ховаючись за заборолами, сiяли смерть в рядах сарацинiв. На Оливнiй горi було встановлено дзеркала, якими передавалися сигнали, щоб одночасно починати штурм з рiзних мiсць. Опiвднi в п’ятницю 15-го вежа, на якiй перебував Готфрiд, вистрiлюючи з арбалета одну за одною стрiли, нарештi наблизилася впритул до стiни. Франки перекинули на край муру мiстки, i два лицарi-брати першими сплигнули на неi, за ними зiскочив Готфрiд. Всi трое потiм присягалися, що своiми очима бачили, як поряд з ними б’еться покiйний епископ Адемар.

Вiн знову створив диво, бо пiдказав нашим, як вiдчинити зсередини Дамаськi ворота, в якi миттю увiрвався Танкред зi своiми нормандцями i кинувся в атаку вузькими вуличками Єрусалима. Разом з Танкредом побiгли й ми, рубаючи ворога без жалю i слабини.

З пiвдня, вiд гори Сiон, наступав Раймунд Тулузький i небавом загнав намiсника сарацинiв разом iз вояками в Цитадель i змусив здатися в обмiн на обiцянку зберегти життя йому та його людям. Тим часом решта захисникiв побiгли на Храмову гору, рятуючись вiд Танкреда.

Сарацини затраснули браму на Храмовiй горi i спробували боронитися, але воiни Танкреда пробилися на священний храмовий майданчик, забитий натовпом простолюду.

Не знаю, чи то голод i спрага, чи спека i тi висушливi вiтри перетворили нас на безжальнi вичади пекла, бо бiйня тривала кiлька годин. Франки, генуезцi, нормандцi, фламандцi i ми, грiшнi русини, наче збожеволiли вiд лютi i вбивали всiх, хто лиш трапився пiд руку, вiдрубуючи голови, руки, ноги, навiть тi руки, що прохали милосердя.

Кров ворогiв нас п’янила, ми купалися в кровi, рубаючи не тiльки захисникiв, але й простолюд, не минаючи нi жiнок, нi дiтей, вириваючи немовлят з рук матерiв i розбиваючи iх об мури. Все тут лягало трупом, а ми ковзали в тiй кровi, часом падали, та миттю зривалися й продовжували своi жнива.

Дехто так захопився, що не вбивав одразу, а обтинав нещасних, мов дерева, по частинах, хтось розпалив велике багаття, пiдливши до нього чорноi смоли, i в те багаття почали живцем кидати людей, а за ними й мертвi тiла.

– Навiщо iх палять? – запитав я в одного лицаря, а той пояснив:

– Мета тут очевидна: багато хто з них ковтав золотi монети. Коли трупи згорять, золото можна буде легко добути. Це далебi зручнiше, анiж розпорювати животи. Хiба нi? – І розсмiявся, додавши: – Пiсля такого жорстокого поводження з сарацинами, iншi мiста зрозумiють, що опiр веде до знищення, i самi будуть пiддаватися.

Сморiд смаленого тiла клубочився над головами.