Ключі Марії

З населенням частiше намагалися контактувати агiтатори й комiсари, але й вони, хоч i напханi гаслами, не могли вiдповiсти на дуже простi питання. Наприклад, чому у вас усi так бiдно одягненi? Адже вигляд цивiльних визволителiв мало чим вiдрiзнявся вiд вiйськових, вони мали на собi жахливе збите взуття, часто це були чоботи, не мали бiлизни, гарно вбраний мiсцевий робiтник скидався iм на буржуя, вiдтак львiв’яни стали вдягати щось найгiрше, що в них було, аби не вирiзнятися i не потрапити в халепу, бо вже не одного простого робiтника було затримано за його буржуйський вигляд.

Визволителiв на Захiднiй Украiнi називали советами або рускими, бо всi вони розмовляли росiйською, спiвали тiльки казьоннi росiйськi пiснi, та й домiнували там росiяни. Мiсто вкрили плакати з зображенням Маркса, Ленiна i Сталiна, на будинках замайорiли червонi прапори, якi дуже швидко вицвiтали, але iх ночами мiняли на новi. Нашвидкуруч склепанi картоннi пам’ятники, помальованi пiд бетоннi постаменти, за першого ж дощу розлiзлися й опали.

На людних вулицях цiлими днями ревiли динамiки з червоноармiйськими пiснями, в яких лунали фантазiйнi плани завершити переможний похiд на берегах обох океанiв, бадьорi новини звучали на одну й ту ж тему: яке чудове життя настало на звiльненiй землi i в яких злиднях загнивае буржуазний свiт, але ми його визволимо.

Новi люди, якi з’явилися зi сходу, хутко зайняли всi вiдповiдальнi мiсця, зайняли керiвнi посади, а «експлуататори» змушенi були випродувати з хати все, що залишилося вiд колишнього «буржуазного» життя – одяг, начиння, картини, виносячи те все добро на торговицю.

Вищих польських та украiнських урядовцiв, суддiв, купцiв, домовласникiв, старшин i полiцiю вивезли в Казахстан i Сибiр. Бiльшiсть iз них були потiм розстрiлянi.

Тi, що втiкали до нiмцiв, не прощалися, брали з собою лише найнеобхiднiшi речi; щоб нiхто не запiдозрив iхнього намiру, виходили з дому, наче на прогулянку, i не поверталися.

Кожен, звичайно, мав свое уявлення про те найнеобхiднiше, що варто прихопити в небезпечну дорогу, але одна рiч усiх iх еднала – ключ вiд помешкання. Вiн залишав надiю на повернення.

В першi днi окупацii кордони ще не були встановленi, а советськi прикордонники не орiентувалися в теренi, тож втiкачам здебiльшого вдавалося подолати той уявний кордон.