Щоденник Анни Франк

(Ван Даан – гарний батькiв знайомий i його спiвробiтник).

Я страшенно перелякалася. Повiстка… всi знають, що це означае: концтабiр… Передi мною промайнули камери у в’язницi – невже ми дозволимо забрати батька!

– Не можна його вiдпускати! – рiшуче мовила Марго.

Ми сидiли з нею у вiтальнi й чекали на маму. Мама пiшла до ван Даанiв, треба було вирiшувати – чи йти нам завтра до схованки. Ван Даани теж пiдуть з нами – нас буде семеро. Ми сидiли мовчки, говорити нi про що не могли. Думка про батька, який нiчого не пiдозрюючи пiшов вiдвiдати своiх пiдопiчних у еврейськiй богадiльнi, очiкування, спека, страх – нам зовсiм вiдiбрало мову.

Раптом дзвiнок.

– Це Гаррi! – вигукнула я.

– Не вiдчиняй! – втримала мене Марго, але страх виявився даремним: ми почули голоси мами й пана ван Даана, вони розмовляли з Гаррi.

Тодi вiн пiшов, а вони увiйшли в дiм i зачинили за собою дверi. Пiсля кожного дзвоника Марго або я кралися донизу й дивилися, чи то не батько. Вирiшили нiкого iншого не впускати.

Нас попросили з кiмнати. Ван Даан хотiв поговорити з мамою наодинцi. Коли ми сидiли в нашiй кiмнатi, Марго менi сказала, що повiстка прийшла не татовi, а iй. Я ще дужче перелякалася й стала гiрко плакати. Марго лише шiстнадцять рокiв. Невже вони хочуть висилати таких дiвчаток без батькiв? Та на щастя, вона вiд нас не пiде. Так сказала мама, i, мабуть, батько теж готував мене до цього, коли розповiдав про криiвку.

А яка криiвка? Де ми сховаемося? У мiстi, в селi, у якомусь будинку, в хатi – коли, як, де? Не можна було ставити цi питання, та вони весь час крутилися в головi.

Ми з Марго почали складати все найнеобхiднiше до наших шкiльних сумок. Спочатку я взяла цього зошита, а тодi що трапиться: бiгудi, носовички, пiдручники, гребiнку, старi листи. Я думала про те, як ми будемо переховуватися й пхала до торбинки всiлякий непотрiб. Та менi не шкода: спогади цiннiшi, нiж плаття.

О п’ятiй нарештi повернувся батько. Вiн потелефонував пановi Коопхойсу й попросив зайти увечерi.

Пан ван Даан пiшов по Мiп. Мiп працюе в конторi у батька з 1933 року, вона стала нашим вiрним другом, i ii чоловiк Хенк так само. Вона прийшла, склала черевики, плаття, пальто, трохи бiлизни й панчiх до валiзи й пообiцяла ввечерi знову зайти. Нарештi у нас стало тихо. Їсти нiхто не мiг. Досi було спекотно i взагалi якось дивно й незвично.

Горiшню кiмнату в нас винаймае такий собi пан Гоудсмiт, вiн розлучений з дружиною, йому рокiв тридцять.