Щоденник Анни Франк

Крихiтна прохiдна кiмнатка буде царством Петера ван Даана. Там ще е горище й мансарда, як i в переднiй частинi дому. Бачиш, тепер я змалювала тобi наш дивовижний притулок!

Анна.

П’ятниця, 10 липня 1942 р.

Люба Кiттi!

Можливо, я тобi страшенно набридла довгими описами нашого помешкання. Та повинна ж ти знати, де я приземлилася! Пишу далi, бо я ще не все тобi розповiла. Коли ми прийшли на Прiнсенграхт, Мiп одразу ж вiдвела нас нагору, до помешкання. Вона зачинила за нами усi дверi – й ми залишилися самi.

Марго приiхала на велосипедi ранiше за нас i вже чекала там. Наша кiмната, та й усi iншi були схожi на комору лахмiтника – неможливо розповiсти, що там робилося! Усi коробки й валiзи, котрi мiсяцями перетягували сюди, були скиданi абияк. Маленька кiмната була до стелi закладена лiжками й постелями. Треба було миттю братися до прибирання, якщо ми хочемо ввечерi лягти спати в застеленi лiжка. Мама й Марго не могли й пальцем поворухнути. Вони лежали на сiнниках у жахливому станi. А ми з татом, головнi «прибиральники» в сiм’i, одразу ж взялися до роботи. Ми все розпакували, прибрали, вибили, вимили й до вечора, ледь живi вiд утоми, лягли в чистi постелi. Цiлий день ми не iли нiчого гарячого. Втiм, це було зайве. Мама i Марго надто нервували, iм не хотiлося iсти, а нам з татом не було коли. У вiвторок зранку знову взялися до справи. Еллi й Мiп купили дещо за нашими картками, батько налагодив затемнення, тодi вiдмивали пiдлогу на кухнi, словом, всi працювали з ранку до вечора. До середи менi взагалi не було коли навiть подумати про величезний переворот, що стався у моему життi. Й лише в середу – вперше пiсля нашого приходу до притулку – я змогла обмiркувати все й написати тобi, що вiдбулося i що ще з нами може статися.

Субота, 11 липня 1942 р.

Люба Кiттi!

Батько, мама й Марго нiяк не можуть звикнути до лункого дзвону з Вестертума – вiн дзвонить кожних чверть години. А менi навiть подобаеться, дуже гарно, особливо вночi, це мене якось заспокоюе.

Мабуть, тобi дуже б хотiлося знати, чи до вподоби менi наше помешкання. Вiдверто кажучи, сама не знаю. Менi здаеться, що тут я нiколи не буду почуватися як вдома. Я не хочу сказати, що тут моторошно чи похмуро. Інодi менi здаеться, що я потрапила до якогось дуже дивного пансiону. Дивовижне уявлення про таемничий сховок, як ти вважаеш? Власне, наша половина дому – iдеальний притулок.