Доба. Сповідь молодого бандерівця

 – От вам буде шапка моя, от вам будуть вуса моi! Ти бач, падлюки! Моду взяли – iкону з мене лiпити! Вiд немочi iхньоi творчоi удушитися хочеться! Не у вусах справа, не у шапцi, а у вiршах: «І вражою, злою кров’ю волю окропiте!». Чуете? «Вражою злою кров’ю!» От де я! От де, блядь, справжнiй Шевченко! А не сю-сi, му-сi, ку-сi-пу-сi! – Тарас Григорович досить кумедно зробив руками «лiхтарики», майже точнiсенько так, як робить iх моя пiвторарiчна донька, я аж порснув зо смiху. – Смiешся з мене, падло молоде? – аж тiпнувся вiд гнiву Кобзар.

– Та ви що, Тарасе Григоровичу?! – я принишк.

– Нi, я знаю, смiешся! – у розпачi гримнув на мене. – Не ти, так дружки твоi – художники там, поети – смiються над старим опудалом! Смiйтеся, смiйтеся… Аби самi зробили щось таке, над чим посмiятися було би варто! А так же ж майже нiчого… Однi порожнi похваляння… А в сухому пiдсумку, як каже Менделеев, зеро?

– Та ми ж тiльки на початку шляху, шановний Тарасе Григоровичу… – почав я белькотiти про важкий стан справ у сучасному мистецтвi.

– Ну, от i пензлюй працювати! Чого тут прохолоджуешся? Давай! Вперед! Пiздуй на хуй!

Кобзар досить сильними, цупкими руками ухопив мене за плечi й розвернув до себе спиною. «Зараз або виiбе, або пенделя дасть!» – пролетiло у головi, i, щоб збити Кобзаря з пантелику, я поставив йому провокацiйне питання:

– Де ви так навчилися модерно лаятись, Тарасе Григоровичу?

– Життя примусило! – суворо проказав вiн i через нетривку паузу додав: – Із Стусом часто спiлкуемося, вiн менi про мордовськi табори, я йому про казахiв… отак одне одного табiрного сленгу й повчаемо… Пiздец, канешно, Росiя-матушка заебала!!!

По тих словах вигукнув:

– За Вiльну, Соборну, Незалежну Украiну! – а потiм тихенько додав: – Єбiсь-провалiсь ти, падло молоде, якщо Украiну з гiвна не витягнеш, прокляну! – i дав менi пiдсрачника такоi сили, що полетiв я далеко-далеко i летiв довго-довго, аж поки не втрапив у якусь рiчку.

– Тш-ш-ш-ш, – зашипiла на мене дружина, що висаджувала нашу донечку на горщик. – Дитину не розбуди!

Донечка, дарма що мала всього пiвтора рочки, уже була привчена вночi раз чи два ходити на горщик, навiть не розплющуючи увi снi оченят.

– Котра година?

– Пiв на третю. Спи давай, – озвалася дружина.