Невідоме Розстріляне Відродження

Голоси iх були незнайомi Бруньцi й чужi. Тодi вiн пiдняв писок угору й завив.

Згодом з хати вийшов дядько i, вчувши Бруньчине скиглення, пiдiйшов до нього й ударив його пiд бiк. Брунька замовк i знову заснув.

На цей раз йому приснився чоловiк у бур’янi з вип’ятою горлянкою. На ньому була розстiбнута червона сорочка, що вiн уже колись бачив ii, i сiрi заялозенi дьогтем штани. Але лице його було як у дядька, що вчора полонив його мотузком. Як i тодi, коли то було увiч, Бруньцi запахло кров’ю й прокинулось бажання розчавучити горбату горлянку.

Вiн, не роздумуючи, кинувся вперед i несподiвано затиснув у зубах свою лапу…

Ранком прийшла до нього висока, ставна жiнка в чорному очипковi й поставила перед ним круглу кавратку з моченими висiвками. Брунька нюхнув iх i вiдвернувся. Вiн був голодний, але страва пахтiла чимсь терпким, неприемним, i вiн не мiг ii iсти.

Та скоро голод узяв свое й кавратка спорожнiла.

Потiм бiлявий хлопчик, безштанько, принiс йому холодноi води. Вiн – поставив ii перед Бруньчиним носом i почав з ним гратися.

Але той не придiлив йому нiякоi уваги й, напившись, знову заплющив очи.

І лиш по обiдi вiн трохи оклигав i почав цiкавитись новою оселею. Йому повернулися сили й разом з ними здоровий настрiй. Десь ще болiли ноги пiсля вчорашньоi ходьби й щемiло серце по теслинiй оборi, але безлiч живчикiв, прихованих по всьому тiлу, виступили вперед i, розбудженi новими вражiннями, новими мiсцями, пом’якшили згадку за вчорашнi подii.

Вiн вийшов на причiлок сажа, скiльки тому дозволила вiрьовка, й оглянувся навкруги.

Сонце сливе сторч повисло над головою й купало в своiх променях дядькiв Трохимiв двiр. Лiворуч вiд сажа бiлiла хата з сiрою солом’яною покрiвлею й присадкуватими дощаними сiньми. Навпроти хати – повiтка, поруч загорода з луб’яною ворiтницею, а трохи поодаль погрiбник, дуже схожий на степовий курiнь з рогозовою запоною. Просторiнь мiж хатою й повiткою густо заросла зеленим шпоришем, i на ньому гралася купа Трохимових дiтей.

Навпроти сажа, за кiлька крокiв вiд Бруньки, стояв колодязь з чотирикутною вербовою цямриною, а далi зеленiв садок, обгороджений низьким терновим тином.

Праворуч був тiк, уставлений кiлькома прикидками соломи, серед яких визирав невеличкий половник. А за половником iшла левада, потiм город, що й закiнчував Трохимову оселю, приховуючи невидиму межу десь у повiтрi.

Брунька, нарештi, ворухнувся й, забувши за своi кривди, солодко позiхнув.