Невідоме Розстріляне Відродження

Одначе, й мотуз був крiпкий i не пiддавався його зубам.

Скоро вони спустилися в долину, i як Брунька не оглядався, вiн не мiг уже побачити нi теслиноi обори, нi всього того, що нагадувало йому минуле дитинство. І йому болiсно защемiло серце.

Вiн ще раз кинувся на вiрьовку; але саме тодi бородатий дядько перегнувся через полудрабок i, помiтивши його буянство, ударив його замашним батогом.

Тодi вiн притих i покiрно потелiпався за возом.

Пiд полудень вони повернули в село, що розташувалося в розлогiй балцi.

Того дня була велика спека, i Брунька нi на одну хвилину не дiстався холодка. Вони iхали рiвним степом щось бiля трьох годин i нi разу не спочивали. Дорога була курна, гаряча, а про вiтер не довелося й згадати.

При в’iздi в село на нього зразу накинулися собаки з усiх дворiв; але вiн мало зважав на них i лиш час вiд часу лiниво огризався. Йому-бо сiпало в скронях вiд довгоi спеки, i всi думки його були десь у мiстi.

Нарештi, вони повернули поза буртами у вузьку вуличку й приiхали додому.

Дядько розпрiг свою шкапу й, розiбравши поклажу на возi, вiдвiв Бруньку до сажа. Там вiн прип’яв його до стрiхи, i похвалився дружинi.

– Дiстав таки цюцька! Мабуть, добрий буде, бо он мало не перетяв налигача.

А Брунька заплющив очи й стомлений поточився на зруб.

По годинi небо вкрилося хмарами й потемнiло. Раптом засвiтила блискавка, ударив грiм i з-за сажа повiяло вогкiстю. Потiм ударило вдруге, втрете, i на Бруньчин писок впали двi холоднi краплi. Вiн пiдвiвся на ноги й охоче пiдставив свое зiпрiле тiло пiд холоднi струменi; йому пашiло з рота, у вовнi, над самою шкiрою, здавалося, лежало гаряче залiзо.

Та скоро дощ обернувся на зливу й примусив Бруньку ховатися пiд сажем. Вiн умостився там на торiшньому гноевi й заснув. Спав вiн довго й крiпко. Увi снi йому ввижалися його будка, бур’яни поза теслиною оборою й Христя. Ось вона пiдiйшла до нього й гладить йому спину. Рука у неi, як i завжди, нiжна, пестлива. Вона щось приказуе йому й смiеться, а Брунька норовить облизати iй носа.

Та раптом приходить теслиха й проганяе Христю. Тодi Брунька йде до шопи, що править теслi за майстерню, i граеться з стружками. Вiн бере в рота довгу бiлу стьожку й пiдплигуе – раз, вдруге, потiм затримуеться на якийсь час у повiтрi й сливе летить… Та знову десь узялася теслиха й пошпурила в нього якимись цурпалками.

І вiн прокинувся.

Надворi вже було темно. Дощ ущух, але блискавиця ще й досi освiтлювала небо. На селi десь валували собаки.