Невідоме Розстріляне Відродження

З того часу вони привiтно зустрiчали один одного i, коли було дозвiлля, або не надолужав хтось з Трохимовоi родини, починали гратися. Інколи Бруньчинi боки болiли вiд коров’ячих рогiв, але вiн мало зважав на те й завжди йшов за нею ще й у хлiв, щоб пiдставити рябу свою спину пiд шорсткий коров’ячий язик.

Восени, як узялися дощi й холод, вiн перейшов з садка в двiр на пiддашки. На тi днi Трохим уже обставив свою хатку, i Брунька вирив собi пiд вiкном тепле кубло. Там вiн днював i ночував, вилазячи звiдти тiльки для того, щоб вдовольнити голод, прогнати чужого вiд обори та iнколи забiгти до хлiва провiдати муру.

Так минали тижнi, мiсяцi.

Потiм знову прийшло лiто, осiнь i вже побiгли вперед – роки.

Брунька постарiв.

За цей час вiн кiлька разiв уберiг Трохимову обору вiд злодiiв i на цiй службi позбувся одного ока, що йому вибив його п’яний Трохимiв сусiд.

IV

Якось пiзньоi осенi Трохим повiз хуру до мiста, й Брунька пiшов за ним слiдом. Але бiля вокзалу вiн трохи забарився й знову загубив свого господаря.

Власне, вiн мiг би його й наздогнати, та якраз тодi пiдiйшов поiзд i перетяв йому путь. Коли ж промайнув перед ним останнiй вагон i Брунька вискочив за переiзд, то Трохимовоi пiдводи вже не було видно. Вiн побiг уперед прямою вулицею, але скiльки не оглядався, вже не мiг уздрiти нi бородатого дядька в полатанiй сiрячинi, нi розхряпаного воза, навантаженого лантухами. Потiм вiн знов повернувся до вокзалу й почав обнюхувати шлях. Але за той час встигло проiхати кiлька чужих пiдвiд, i вони розпорошили знайомi йому запахи. Тодi вiн вдруге побiг прямою вулицею й через якийсь час опинився бiля великого парку.

Так вiн i пробiгав цiлий день, заглядаючи пiд чужi вози й зупиняючись бiля кожного дядька в полатанiй сiрячинi.

Надiйшов вечiр. Небо вкрилося густими хмарами й повiтря стало сизо-чорним. Почався дрiбний дощ.

Брунька вийшов на базарну площу, де вже одного разу зазнав подiбного лиха, i вперше за весь день сiв на мокрий брук. Вiн ще й досi не втратив надii знайти Трохима й час вiд часу нервово повертав голову, ширяючи одним оком по вiдлюдних базарних провулках.

Та скоро зовсiм потемнiло й годi було щось побачити.

Тодi вiн лiг на тому ж бруковi й задрiмав.

Але невдовзi вiн прокинувся вiд страшного грюкоту, що наче йшов з-пiд землi, i розплющив – свое око. Просто на нього iхала хурка й загрожувала потрощити йому кiстки. Кругом неi танцювало пухнате повiтря вiд лiхтарiв i освiтлювало бруднi калюжi.