Невідоме Розстріляне Відродження

«Менi здаеться…»

Менi здаеться,

що й я лишу свое життя

у келii чоботаря. —

Дугою вигнув спину,

i рукою

так моторошно бiгае по шву!

А на полицях

розставлено правила й копила,

чорнявi i бруднi.

Тут зрiдка зазирае хлопчик,

такий бадьорий та стрункий.

Великi сiрi очи

схвильовано вдивляються в багно,

розкидане навколо майстра.

Як лячно, друзi милi!

Обiдраний, старий,

занедбаний з дитячих лiт —

лиш тiльки дратву шило й кожу

вiн визнав за свое.

А свiт розлiгся за вiкном

чарiвно й буйно,

гойдае смiх, утiху – й молоде

прекрасне слово.

Тут чоботар

за зоряним вiкном

чекае хлопчика до себе

– у чоботарськi учнi.

Ось ще раз гляну на осiнне сонце

i пiду.

«Ой, згубилась блакитними днями…»

Ой, згубилась блакитними днями

щирiсть серця i буйних слiв.

Розлилися рожевi плями

i розбiглись в чужу далечiнь.

Промайнули краса i радiсть,

юнiсть нiмо лежить бiля нiг,

i нiхто – нi словечка – поради!

i нiхто не приймае слiз.

Ну i згода. Нехай до болю

не надiйде нiхто iз вас.

Я ж притомлено йду до порога

i ридаю в майбутнiй час.

Ви зростаете в хладнiм димi,

ви зростаете в жовтих вогнях,

i червоний – хоч зрiдка – заблима

i трагiчний розкочуе шлях.

У шляхах, у дорогах майбутнiх

може згасне назавжди бiль.

Пригортаю до серця муку

i ковтаю прозору сiль.

Я для когось чужий i пустельний.

Що для вас чийсь шалений бiль?

Тiльки ж знайте: в Краiну Далеку

Прийде людськiсть крiзь муку i тлiн.

За снiгопадом тань

Загас мiй сад.

Засипано снiгами лист осiннiй,

i синiм холодом дерева скуто.

Птиця

морозною струною пролiтае,

i прислухаеться до дзенькоту снiгiв.

Мовчить земля.

Лише вночi

розколюе повiтря мертвий трiск:

пiдлiток саду —

юна вишня —

вiтами здригнулася,

i як стрiла

струною змовкла.

І яблуневi вiти

дугами на дах.

Оркестром стрiл

горить уранцi паморозь.

Сонце

не в силi зняти срiбну зброю саду,

i тiльки вiтер,

десь там за пiвдень,

звiе —

здуе срiбно-рожевi грозна.

І паморозь – на дах,

на стрiху зеленаву.

І знову темний тьмяний сад.

Одинок у снiгу.

А то —

запiниться метелицею нiч,

i ллеться строгий льот

акордами мовчання.

Куди не глянеш —

бiлих рун

отари снiговi!

Тодi сади

розкрилюють снагу,

таемно

дзвонять

перемогу:

за снiгопадом – лютий вiтер

i березнева тань.