Невідоме Розстріляне Відродження

Вже проростають свiтом днi,

i легко-юним сходить сонце.

Мiсяць

примерзло проскрипить за пiвнiч,

i знизиться

проваллями свiтанку.

Не зворухнеться клен.

Мiй згаслий сад

зростае перед свiтом томно, сiро,

а десь за панциром кори

прозора кров

готуе кружний ход —

за снiгопадом лютий вiтер

i березнева тань.

Осiнь

Патлатий клен гойдае зелень,

Ворушить пломiнь сонця.

Вiн знае – ще не осiнь,

Ще тiльки раннее згасання.

А на болотi,

де куп’яки стрижуться тихим вiтром,

зелений смiх – ще тiльки квiтне!

Вiн – зо мною.

Лiс,

як синю далеч Францii,

вiтри самотньо срiблять.

Вiн снить – як сторожка вода – у небо,

Буяють луки – пустельнiстю.

Була колись трава,

ну а тепер – стерня лоскоче ноги.

Сумно так.

Одна вода бiжить зеленим шумом,

гойдаючи колишнi квiти —

що згасли,

згасли, обiрвались.

Поле

злотистим шляхом стеле путь —

жовту, як пiски.

Лиш гречка пiзняя примовкло мрiе.

Вже скоро, скоро

пiдрiжуть коси й гречку.

Тихо й сумно.

Городина

скресае в срiбний дощик ранком

i цiлий день мовчазно снить.

Наллеться плiд,

порадуе старече око,

але ж цвiтiнь – не вернеться назад!

Хай яблука рожевобокi

смiються з мене,

в затишку гойдаючи налив, —

менi однаково.

Бо в очеретi,

ось тут за яром,

осiнь гострить вуха

i ловить гомiн тишi…

Вона лежить з спiдницею подертою,

заплющить очи – скалить рота —

погрозливо розп’явши руки

над землею.

Вона – нiмотна зараз!

Ось тижнiв через три —

розiрве пута,

спiдницю зеленую лишить в бур’янi

i як скажена

на лiсу скочить:

Ген багрянець жовтня…

…десь падолист

озвався лiсом глухо.

Сади примовкли й стежать день.

Снiгом нiч

Ти лежиш в пустельному холодному саду,

Може несподiвано до тебе надiйду.

Обдарую нiмотою твiй зимовий сад,

І неждано i нестримано заграю з свiтом в лад!

Я не знаю, де сховаеться моя туга печаль,

Де розiб’еться на скалки шклянi неупинна даль.

Проплива вона крiзь холод i вiтри,

І лишае тiльки смугу синю для шатрiв.

Пропливаю одногранним гiрким сном,

І впиваюсь сине-далечi настиглим вщерть вином.

Смутно придивляюся до тихих хат,

І по стрiхах бачу: вже не буде вороття назад.

Промандрую аж за обрiй де любов,

Розпочну у тих краiнах свiтлий лов.

Буду юнiсть уловляти – i в саду,

Те, чого шукають чистi – там знайду.