Невідоме Розстріляне Відродження

А зараз у нього ця штука, бо вiчно той гад, пiсля Варки i всякоi сволочi, шукае Любину, а Хому одгонить, як голодну собаку. І слухаеться Хома i йде, як слухняний пес, бо у Герасима як-не-як – двi руки, а в Хоми – ось що. Вiн мотнув порожнiм рукавом сорочки й ковтнув бiль. Чогось було шкода цього гiганта з дитячою душею. Вiн менi подобався. Я взяв те, що вiн держав у руцi. Це був важкий, фунтiв у сiм-десять, гострий шматок якоiсь породи, вродi залiзноi руди.

– На, дура, на – монатки… Провалювай, хi-хi… i не появляйся.

Герасим цинiчно смiеться, i цей смiх котиться в пiтьмi, як важкi свинцевi кульки.

Менi хочеться встати, повалити його, звернути йому шию як воловi i бити прямо по мордi.

Вiн стоiть кiлька хвилин, аж поки щезають на вулицi лайливi слова ображеноi Варки. Потiм на вулицю iде й вiн. Вiн точиться, балакае з собою. Його хода i вiн сам нагадують орангутанга.

Хтось легко сiпае мене за сорочку. Розплющивши очи, я побачив Любину. Це вона будила мене на роботу.

– Вставайте… Вставайте… Герасима ще не було з ночi.

Вона говорить це з радiстю в очах. Але через хвилину – очи ii так само чорнi i ховають все наче завiса. Цi слова, незнайомий менi вогник в очах, i те, що вона будить мене – примушують чекати чогось од Любини.

Через хвилину – я у сiнях.

Надворi був Хома. Вiн радий, але в кишенi в нього грудка руди. На вусах, бородi такого ж кольору, як i ця порода, – проста одверта посмiшка.

Герасима не буде днiв зо три; тепер вiн п’е. А тим часом вiн забирае все Любинине й тiкае з нею.

Так посмiхаються люди, що не ховають своiх переживань.

Герасимовi вона була за жiнку не по закону, бо жiнка в нього есть…

– Єсть?! – здивувався я. – Значить, Любина не жiнка? Варка?..

Любина потягнула мене за рукав.

– Нi, не Варка… – говорить вона менi, й губи ii тремтять… – Ви кинули б кватирю i Герасим би замучив мене. Ви гляньте… – тут вона не в силi сказати й слова. Мовчки, швидко розстiбнула гудзики на блузцi й показала плече, вкрите синяками.

Ураз вона заплакала. Хома пiдiйшов, хотiв узяти за руку, але лише махнув жменею.

– Брось ти… от охота… Ну брось, Люб… Чудачка: смiяця тепер, а вона – сльози… Ех ти…

– Гляньте, дивiться, – сказала вона ще раз i закотила рукав на однiй руцi. Вся рука була в синяках.

– Так все тiло… Що ж це – пустяки?..

Любина повела мене в свою кiмнату. Я не помилився: там були дверi в другу кiмнату.