Невідоме Розстріляне Відродження

Вона одчинила iх. Я нiчого не бачив, але вже вiдчував, що там щось страшне.

Було зовсiм темно. Несло прiлою соломою, кислим немитим тiлом, брудною, нiколи не митою одежею.

У кутку щось сидiло на соломi й стогнало. Я ще не мiг нiчого побачити. Що це? В кiмнатi, схожiй на порожнiй ящик, не було вiкна. Любина широко одкрила дверi. Снiп слабкого свiтла впав на куток, але його було досить, щоб побачити все.

Я зупинився й захолов. Я хотiв тiкати, але хвилину не мiг нi сказати слова, нi рухатись.

Там на соломi сидiла людина, жiнка, схожа на великого павука…

Це був один iз тих феноменiв, про яких я чув, але яких нiколи не бачив.

Голова цiеi жiнки була завбiльшки з велику картоплину, довгобраза з поколупаним жовтим обличчям, як у горбатих. Вона вся важила, мабуть, не бiльше як двадцять фунтiв, i все тiло, од шиi до нiг, не переважало однiеi чвертки аршина.

Сидiла вона нерухомо, трохи звiсивши набiк голову – вона наче не могла вдержати ii рiвно – й дивилася вниз.

І бiльш усього мене здивували руки. Вони за розмiром мали нормальнi долонi й пальцi, тiльки одна, лiва, була в кровi. І ця нормальнiсть iх до гидкого не в’язалася з розмiром павукового тiла. Вiд плiч же тяглися не руки, а якiсь кiстки, обтягнутi в шкiру прутики. Вони були довгi, як у павука-косарика. Такi ж непотрiбно довгi були й ноги. Держала вона iх, як луговий коник.

Павук глянув на мене й простягнув руку, щоб я щось дав.

На обличчi був вираз абсолютноi безнадiйностi. Другу закривавлену руку жiнка держала на колiнi.

Я щось хотiв спитати, але Любина швидко потягла мене геть.

– Це його жiнка… У нього документи на неi… Вiнчанi у церквi…

Любина була блiда й розповiдала коротко. Вiн возив ii на базар i збирав багато грошей. Грошi пропивае. Мотьцi – так звали калiку – давали багато. Нiхто не пропустить, коли не злякаеться. Любина ж племiнниця йому… Але це не вдержало Герасима.

Одного разу вiн зборов ii i потiм жив з нею весь час.

– Ця Мотька балакати не може, ходити не може. Вiн запре ii з очей, дасть води, сухарикiв, хлiба житнього, а вона й стогне.

– Але вона думае? Думати вона може? – спитав я.

– Думати?.. Не знаю… Мабуть, вона думае, – скiнчила про Герасимову жiнку Любина.

Хома дивився в землю. Враз вiн сказав:

– Звер Герасим… Несовiсно вiн живе з цiеi калiчки.