Невідоме Розстріляне Відродження

Нiби прохаючи вибачення за якусь провину, Лiдiя Вiкторiвна звертаеться до мене:

– Вони вчора сидiли вдвох страшенно пiзно i Чижиковi хотiлося почитати «Дело Бейлиса» – увесь процес. Це моя улюблена книжка, по якiй я бачу долю людей, як на долонi.

Чижик нагнувся й почервонiв ще бiльше. Я побачив, що йому не дуже хотiлося, щоб Лiдiя Вiкторiвна говорила далi, i згадую, що Чижик справдi прийшов пiзно вночi.

Помiчаючи, що ми вперто мовчимо, Інна Ричардiвна починае жартувати.

– Ах, мамо, за вiщо тiльки цю дубину прозвано Чижиком?! Це ж личить йому, як слоновi.

Вона глянула на нього м’якими очима й по-дитячому, що аж нiяк не личило ii лiтам, крутнулася з кiмнати. За дверима вона спiвае «Чижика»: «Випiл рюмку, випiл две, зашумело в галове…»

Лiдiя Вiкторiвна Чижиковi каже:

– Середа – нещасний день. Сьогоднi Інна не пiде на бiржу i я, Чижику, не хочу йти продавати книжки, бо в середу я iх не продам.

– Пiду, – глухо бовкнув Чижик.

І вiн справдi встав, щоб iти.

Весела, безтурботна, знову вбiгла Інна Ричардiвна. Вона показала нам ясна, що наче почервонiли за якусь нiч. Просто перед Чижиковим носом вона простягла своi руки, долонями вниз, i защебетала:

– Подивiться. Ви бачите тут що-небудь? Тiльки добре-добре придивiться… Ну?

– Руки як руки, – вiдповiв Чижик, глянувши на пальцi.

Інна Ричардiвна трохи образилася.

– Ну, положим… Ви нiчого не розумiете, – промовила вона вже не з таким запалом i сховала руки в кишенях спiдницi.

– Гляньте ви, – простягла iх вона до мене.

Я глянув на руки й нiчого не помiтив. Тонкi чистi пальцi, сухi; трохи наче порiзана мiнiятюрним рiзцем, вкрита зморшками шкiра, з синiми жилками; пiдрiзанi, дуже куцi нiгтi. Рука, колись викохана, рука, що ii не роз’iдало мило, сода, лiтепло, що не мила пiдлогу, не держала сокири, пилки, лопати.

– Я не бачу нiчого. Що таке?

– Як же ви нiчого не бачите?.. Ну гляньте ще раз.

Я знову глянув. І знову, нiчого не розумiючи, стис плечима.

– Чижику, пригляньтеся краще. Це мае величезне значення.

Майже разом ми промовили:

– Руки як руки…

І лише встигли ми це сказати, як Інна Ричардiвна нервово скрутила нам двi «комбiнацii» й, демонстративно гримнувши дверима, вискочила од нас геть у свою кватирю.