Невідоме Розстріляне Відродження

Замiсть муки з ним я пропоную Вам свою любов i багатство». А внизу пiдпис: «Леонiд». Прiзвище розiбрати не можна.

Я перечитую цю нiсенiтницю раз, вдруге. Що за дурниця?! Що за роман? Менi здалося, що я вже раз десь читав цi слова. Дивлюся уважно на папiр. Вiн старий, але на ньому свiже чорнило. Я знаю, що цю книжку дочка i мати читають щодня. Лист цей мусить бути схований десь. І коли вiн у книжцi, значить, його покладено туди навмисне. І враз мене душить смiх. Я знаю все. Разом з тим я згадую, що так само я вже одного разу смiявся з цього таки листа.

Напружено думаю i ледве стримую смiх, щоб чого не подумала Лiдiя Вiкторiвна.

Це було на Хрещатику в кiно № 1. Ми з Чижиком, маючи неплатнi квитки, дивилися картину «Всадник из пампасов».

Наче перед очима на екранi миготить напис:

«Люба Розiто! Я знаю, як Вам тяжко жити з цiею людиною. Киньте його. Замiсть муки з ним я пропоную Вам свою любов i багатство».

Пiдпис – граф з англiйським iм’ям, що важко запам’ятати.

Я б’юсь об заклад на що вгодно, що Інна Ричардiвна записала цей дурацький лист з метою.

Тепер я розумiю все. Я кладу лист у книжку. «Невже вона вкрутила Чижика?» – думаю я.

Буц гавкае i бiжить до хвiртки: це йде Інна Ричардiвна. Пiдводжусь, дивлюся у вiкно i бачу як швидко, одганяючи зрадiлого Буца, вона йде до дверей i ховаеться у сiнях. Вона йде через кухню. Це або до мене, або в уборну. Сiдаю й чекаю.

– Чижика не було? – питае вона, швидко глянувши по кiмнатi й зупинивши на менi стурбований погляд.

– Нi, – вiдповiдаю, – не було, – i бачу розгублене обличчя, мiсцями вкрите на носi й щоках ластовинням, що вiдразу робиться червоним.

– Менi так треба було його бачити, – кидае вона вже стомлено й щезае.

Я прислухаюся, як вона за дверима шепоче щось матерi.

Цiлу годину я чекаю Чижика. Певне, я б заснув, коли б у кiмнату не увiйшов Мелентiй.

Вiн усмiхаеться до мене лукавою бородою i питае, чи не було ще Чижика.

– Немае? Жалко, що немае, хм… Как же так, що iх немае. От тобi й на. Нiкада не думав, щоб його не було, – говоре Мелентiй до стiни, мнеться так, нiби вiн заважае своею присутнiстю.

 – Тодi я iзвiняюся, – перепрошуе вiн i щезае так швидко, наче що вкрав. Я навiть не встигаю спитати, навiщо йому Чижик.

Гудок на Арсеналi гуде раз – Чижика немае. Хто його знае, коли вiн прийде. Я залишаю ледве причиненим вiкно. Гудок гуде двiчi. Менi вже обридло чекати.

Утрете гудок. Надворi тихо. Люди сплять. Одинадцять годин вечора.

Прокидаюся я дуже рано.