Невідоме Розстріляне Відродження

Чижик лежить на канапцi, що ii колись подарувала йому Лiдiя Вiкторiвна за те, що вiн програв iй двi партii у шахмати.

Ще тiльки починае сiрiти. Я не бачу справжнього кольору Чижикового обличчя, але лежить вiн незручно; голова йому майже звисае з лiжка, рука висить i вiд крови фiолетова.

Згадую: крiзь сон я бачив як вiн влазив у вiкно. Силует його постатi був схожий на великого орангутанга. А зараз вiн лежить, як тяжко стомлений або забитий.

Нишком я вилажу у вiкно й лiзу по кислицi, що ростуть у сусiдньому садку.

Це не була крадiжка. Нам хотiлося iсти, а кислички падали додолу й гнили. Їх нiхто й не думав збирати.

Сонця ще немае, але на сходi червонiе: наче працюють велетнi-ковалi в казковiй кузнi. Ось-ось сонце вигляне краечком нагрiтого лемеша, ось-ось бризне золотом.

Кожен сучок, кожну гiлку дерева я знаю. Я вже можу лазити по нiй уночi. Ще тодi, як кислицi були зеленi й терпкi, ми вдвох лазили i iли iх. Тепер iх досить на землi. І я не лiзу на дерево. По кiлька штук я збираю iх, кидаю за комiр у сорочку, знову збираю i знову кидаю.

І тодi, коли сорочка надуваеться вiд кислиць, я обережно пролажу крiзь дрiт, що в три ряди протягнутий мiж стовпцями.

Менi немае чого ховатися в кiмнату i я iду до могили Данила Васильовича. Аж несподiвано, од хати до мене, летить Буц. Вiн лащиться, треться мордою об ноги, стрибае, хоче лизнути мене в обличчя, раптом мов скажений бiжить мiж деревами, знову лащиться, настирливiше лiзе до носа, знову жене. Вiн сьогоднi здаеться ще бiлiшим; ноги в нього мiцнi, жилавi, прудкi; очи великi, свiжi, як у людини пiсля доброго спочинку.

Ось iз ящика, збитого Чижиком з iржавих листiв бляхи, вилазе Рятуйка. Бiдна Рятуйка! Яка ж вона плоха в порiвняннi з Буцом. Яка несмiлива.

Вона трохи помахала хвостом, нiби вiтаючись до нас, i нiяковiючи сховала його. Вiн не такий пишний як у Буца. Буц ганяе, смiеться, показуючи бiлi зуби. Рятуйка сiла, мабуть, тому, що iй також треба було щось робити.

– Рятуйка, – кажу я, – ну йди сюди, хороша.

Іди ж, iди, хороша собачко.

Рятуйка не йде. Рятуйка не йде, бо боiться Буца, а Буц насторожився, побачивши, що на нього не звертають уваги.

– Не пiдеш? Ну, то я пiду до тебе… Чого ж ти не така смiлива, як Буц? Ех ти… Ну, йди ж бо до мене. Цюку, цюку, цюку…

Але чого це Буц надворi? Певне, уже хтось вставав i виходив, – думаю я, – не мiг же Буц ночувати надворi. Мiркуючи над цим, я мало не наскочив на Інну Ричардiвну, що сидiла на лавi. Я нiяковiю.