Невідоме Розстріляне Відродження

Теж знайшов чим жартувати!

Знов стало тихо, i не було нiякоi надii закурити, але Михайло вдруге обдурив хлопцiв; вiн насипав на стiл махряка, й хлопцi з рекордною швидкiстю скрутили товстелезнi цигарки…

– Сьогоднi приходила Дашка й грошi за мiсяць правила… Я пообiцяв, – сказав Петро.

Хлопцi щиро здивувалися.

– Пообiцяв? Це цiкаво. А де ж ти вiзьмеш, хто ж платити буде?

– Це вже не мое дiло. Дмитро – завгосп.

Саме в цю хвилину увiйшов Дмитро i вiдразу ж почав лаятись.

– Ви чого дверi не зачиняете? Хочете, щоб, як той раз, чоботи вкрали.

Спите як кури, а дверi настiж.

Нiхто не вiдповiв. Дехто вже спав, а декому лiньки було сперечатись, – все обiйшлося тихо.

Десь кричав пiвень. В кiмнатi було спокiйно, лиш Петро бурмотiв крiзь сон i свистiв носом.

II

Далеко-далеко, за широкими ланами, за високими лiсами, кувала зозуля.

Стоiть Катерина, стоiть прислухаеться.

Вже й небо впало чорне-чорне, i далеко десь кинувсь рибальський вогник угору. Налетiли спiви з села, переплутались, затремтiли над водою i погасли в хвилях.

І знов тихо, тихо.

Катерина проста селянська дiвчина, з бровами сонцем випаленими, з очима вiтром степовим навiяними.

– Чудна дiвка, i замiж не iде, i з хлопцями не гуляе, а прийде ранком: де була, не говорить, та не чуть, щоб гуляла з ким на селi.

А вона ходила до Днiпра, прислухалася до спiвiв, невиразно мрiяла. Інодi тихою ходою дряпався Днiпром пароплав. Це з мiста.

Там життя цiкаве, зовсiм одмiнне, нове i люди там справжнi люди.

Справдi, у великому мiстi воно мае бути новим, не таким, як тут, де ще й досi пануе дяк, а дядьки по-старому пиячать, – тiльки не горiлка вже, а самогон.

Минав час, падало жовте листя, все прозорiше ставало небо, i ранком туманiла земля.

В повiтрi метушилися пострiли, злякано дивилася економiя розбитими вiкнами, – це бiлi тiкали.

Потiм приiздили з мiста, роздавали книжки, щось казали. Селяни уважно слухали, за книжки дякували – «пригодяться на цигарки» i знали й без городських, що тепер земля вже iхня.

Катерина книжечки прочитала (може, тому, що не курила?).

А днi, як помах крил, летiли над степом, знов горiло село, знову йшли то тi, то iншi.

Нарештi, на Рiздво прийшли червонi.

– От i твоi, Катерино.

Нiчого не сказала, а ввечерi тихо дверi вiдчинила.

– Я йду, мамо.

Плакали вицвiлi очи, а рот кривився в зморшках старечих. Трохи сумно дивилися молодi, сiрi очи. Пiшла.