Невідоме Розстріляне Відродження

Лише Михайло завжди уважно слухав ii i захищав: берiг, а Петро й Галя лаялися з-за неi, сперечалися.

Якось перед зборами, коли знов спалахнула суперечка про побут новий i хтось, захищаючи себе, сказав:

– А що ж менi… онанiзмом занiматися, чи що?

Катерина вiдповiла:

– Дурницi ви, хлопцi, говорите. Просто до рук прибрати себе не можете. Розперезалися. Когути ви непманськi. У вас ще двадцятий рiк говорить; крой i все, а там розберемось. Нi, тепер вже час i тут на неп переходити, а ви непманщину розвели.

– А, ти хочеш, щоб ми до старого повернулися. Любов «до гробовой доски»? Не вiримо ми в неi тепер. А сiм’ю заводити? Ми полюбовно… Хочеш? Хочу. Ходiм. Все на товариських началах.

– Ну, звичайно, а з ким ви гуляете? З баришнями всякими радянськими та з покоiвками.

– У всiх однакове…

– Розумно сказано.

– Та й комсомолки не вiд того, щоб погуляти.

– Це ще гiрше. А з клубу, що ви зробили. Тiльки й чуеш. Та аборт зробила, та вчора з Іваном, а завтра з Степаном.

Хтось здивовано спитав ii:

– Чого ти власне казишся? Чого ти хочеш?

Катерина:

– Гармонii.

– Двохрядки? – засмiявся хтось.

– Дурнi, – сказала, а один iз хлопцiв безнадiйно махнув рукою.

Андрiй:

– Переказиться.

– От ви то переказитеся, i женитеся потихесеньку. Ще й вiзьмете яку-небудь гуску дурну… Так щоб могла для вас затишний куток створити. Щоб не заважала, та дома сидiла, а ви будете полiтикою займатися, справами всякими.

– Шукали. У всiх дiвчат однаковi форми, – крикнув Іван, – а ти тiльки дiвчат спантеличуеш своiми теорiями.

Сьогоднi справдi розбила усiх на два ворожi табори. Коли вона вiдходила, то чула, як однi казали, «а що ж, воно правильно», але хтось крикнув: «когутка чортова».

– Ну, чому ж вони? – питала в Михайла i Петра, – я ж правду казала; в карти грають, пиячать… А пiшла на Гантке[1 - Гантке – завод фiрми Гантке у Днiпропетровську.], в кiно, так не можна й пройти: лiзуть… Та мене ще знають, то не дуже, а якусь там дiвчину оточили, сiпають, регочуться, насилу одбила… Та й то так штовхнули в груди, що й досi болять.

Михайло посмiхнувся: наiвна.

– Ну, нiчого. Отже, привчаемо потроху, вже в залi цигарок не палять i не лаються.

А Петро намагався:

– Хто вдарив? Хто вдарив, халера на його голову! От зараз повернуся й морду наб’ю.

Але Катерина сказала, що й сама з ними впораеться.