Невідоме Розстріляне Відродження

Геть треба таких от i все.

Знову всмiхнувся Михайло, всмiхнувся як старший, а вона подумала: i звiдки в нього така певнiсть i спокiй?

А вона читала, линула думками вперед i бачучи де-не-де свiжi, нiби новi паростки, радiла, як по веснi першiй квiтцi.

І здавалося життя iй старим, тiльки перешитим на новий фасон; важко було, що мало в цьому життi того, вiд чого груди ширшi стають i таким легко-прозорим здаеться життя. Хотiлося писати про схiд, про пробуджену силу, про жорстоку минулу зиму.

Чому ж мало сонця i квiтiв? Хай вся земля буде в квiтах, щоб радiсть гаряче дихала пахучим повiтрям на землю.

Почувае: от малою-малою iде вона. За спиною в неi торба. Життя все бiльше й бiльше кидае в торбу ту, а вона приходить в оазу, розкладае скарби своi, що позбирала за довгу путь, вiдшукуе там мiж намулу й болота самоцвiти. Мало iх.

А дорога все вужчае, а дорога все важча стае, а по боках прiрви… Там на горах сонце кидае золото на все, а тут у проваллях темно.

Важко йти, а коли глянеш в безодню, голова крутиться i тягне стрибнути вниз.

І часто всю нiч до ранку нерухомо лежала вона i думала-думала.

Так потiк, вбираючи в себе струмки, не може через вузьку щiлину прогнати всю воду. Рветься до моря, зривае берег i бiжить далi не чистий вже, замутнений, темний.

І скаржиться вiн, що не дав йому час iншого шляху, широкого, де б мiг текти струмком кришталевим, вiдбиваючи радiсно i берег зелений, i далекий обрiй.

І здаеться iй iнодi, що мало сили в неi, життя йде три кроки вперед, два назад i не може iнакше йти.

Вона знае це, знае, але, як мати, що дивиться на свою хвору дитину, що палае й горить, як хворий, що в довгу безсонно-томливу нiч чекае ранку й сонця, не може бути вона спокiйною.

Буде день. А поки що заздрить вона навiть свинi, що спокiйно лежить собi в теплому болотi, i немае в неi нi думок, нi сумнiвiв.

Здаеться iй, нiби вона впала в глибоку криницю… темно i вогко там, а на горi вiтер квiтками грае.

І нащо поiхала вона з села? Жила б собi, як мати, що цiлий свiй вiк далi як за десять верстов у сусiдне село на базар не виiжджала.

Росла в неi якась тривога, що не знала ii на фронтi, в селi. Хотiлося побалакати з кимсь про це. Та коли вона розповiдала про своi думки товаришам, тi смiялися, обiзвали ii замороченою, а дехто, нiяково всмiхаючись, казав: скучно.