Невідоме Розстріляне Відродження

Я ж тебе… А сам. Усiх собак стрiчних лякаеш своею гривою.

– Буза.

– Що? А хто («ну й логiка»), коли я забула в комунi парасоля, взяв його й пiшов в дощ не розчиняючи. Я? Може я, скажеш? – i вона так енергiйно наступала на нього, що вiн визнав усi своi провини в минулому i в майбутньому.

Йшли весело балакаючи… йшли… йшли… Вибилася з-пiд хустки коса чорна, розгорiлися щоки вiд вiтру весняного i незчувся Петро, як поцiлував Галину. Поцiлував прямо в вухо, спiкся i радий був крiзь землю провалитися.

А вона скрикнула сердито. Але побачивши Петрове обличчя з переляканими очима намистом, як рветься разок, засмiялася дзвiнко.

А той зрадiв, вiд радощiв аж дух захопило.

Так вона не сердиться? Зовсiм? І все забуде? Нiчого не буде казати. Хай це мине й забудеться.

– Забудеться?

Нi, вона, мабуть, не забуде… І смiялася дужче й дужче.

– Нi-нi, то вiтер пролетiв.

А вiн таки справдi поцiлував ii? Та то вiн помилився! Та то йому так здалося!

І була вона така безтурботно весела, ласкава, що Петровi подумалося:

«А може, й справдi я помилився?»

Додому пiзно проводив ii.

– Гарна ця Катерина, – сказав Петро. Галина глянула скоса.

– Нiчого, – раптом, – вона тобою не цiкавиться зовсiм! Ти не думай!

Але Петро (дурень) не звернув уваги на це. Його мучили такi думи: 1) як вiн iй стисне руку i 2) чи не сердиться вона таки на нього. Не встиг Петро стиснути iй руку «з натяком», як пiдiйшли Михайло й Катерина.

– Петре, Галино, заждiть!

Озвалася Галя.

– От ми зустрiлися з Петром випадково, а вiн не хоче мене проводити.

– Та я ж, – обурився було Петро на брехню, але Галина сiпнула його за руку, i вiн почервонiв, i замовк, з радости ледве не подавився слиною i заiржав, а тi все розпитували… Тодi Галя:

– А ви як тут зустрiлися?

– Ми теж випадково зустрiлися… – сказала Катерина.

– Гм… – це Галя.

Упросила Катерину, щоб та заночувала в неi. Не хотiла спочатку.

– Менi треба тобi сказати щось, – шепнула Галя, – щось важливе, важливе.

– Весна! – сказала Катерина й погодилася.

Хлопцi повернулися мовчки. Кожен думав свое. Петро знав, що Михайло пiсля довгоi розлуки знову зустрiвся з Катериною. Йому кортiло спитати щось у Михайла, та, глянувши на його суворе обличчя, вiн закрив рота.

В комунi вже лягли.