Невідоме Розстріляне Відродження

Петро, не роздягаючись, лiг на лiжко i заснув веселим, молодим сном, а Михайло не спав. Важкi думи впали на нього знову, знову Катерина, як камiнь; зустрiлися – вона нiби й байдужа.

Коли вiн прийшов до неi – читала.

– Пiдемо, я прийшов, як умовились.

– Я не пiду.

– Чому?

– Так, не хочу.

Розсердився.

– Знову балакати з тобою не можна.

Катя:

– Не балакай.

– Ну, й чого ти така?

– Яка? – всмiхнулася.

– Слухай, Катерино, ми ж повиннi з тобою до чогось добалакатись. Чи ти не хочеш говорити.

– Я вже добалакалась давно.

– Ти мене любиш? – Узяв за руку, погладив нiжно. – Ну, скажи?

– Ти знаеш.

– Так для чого ж ти так робиш?

– Як? Що приiхала тодi з фронту, тобi нiчого не сказавши? Що не роблю й тепер так, як ти хочеш? Що не хочу з тобою жити?

– Хiба люблять так, як ти?

– Ну, а як же? Чудний ти. Ми так довго не бачилися, а ти знову прийшов з вимогами. Ти власник. Розумiеш? Ти хочеш, щоб з тобою жила, по-твойому думала. Я люблю тебе, але дечого в тобi ненавиджу.

І знову вiн запитав в-двадцяте.

– Який же я?

Вiдповiла:

– Такий як усi.

– Чого ж ти хочеш? – запитав сердито вже.

– Може, неможливого.

«І справдi, чого вона хоче?» – думав вiн, лежачи на канапi й здивовано знизував плечима. Ранком його розбудили голоси.

– Я казав йому не берись за доповiдь: сядеш. Так нi. Проморив збори двi години. Андре! Треба було, сукин син, з короля гуляти.

– А де вiн у мене вiзьметься у чорта.

– А ми вашу даму по…

Хлопцi грали в очко.

– Очко!

– Перебор!

На столi стояв ящик з махоркою, i дим товстим шаром лазив пiд стелею. Враз Іван крикнув до Михайла в сусiдню кiмнату:

– Щось Катерина на тебе дивиться.

Той мовчав.

– Грубая. Є за що подержатися? Ти там не того, Миша? Га?

Але той скочив з лiжка, пiдбiг.

– Чуеш ти, я як тобi дам…

– Тю на тебе, – почав було Іван, але, побачивши Михайлове зле обличчя, змовк.

Михайло схопив шапку й вийшов.

– Да, – почав було знову Іван.

– Та кинь, – перебив Дмитро. – Може, то вона справдi його баба. Смачна.

– Та заткнiть своi пельки. Не можете як про дiвчат, так зараз же. Сволочi, – сам не знаючи чому, за Галю образивсь Петро.

Вийшов. Михайла не було видно. Усерединi було так погано, нiби хтось туди плюнув.

«Куди його йти!» – Подався до клубу з надiею побачити там Кузьму, думав: «Ага, побачу Кузьму та розпитаю докладно, що вони там менi за навантаження дали? Тай репетицiя там, здаеться.