Невідоме Розстріляне Відродження

Їм добре, немае у них нiяких думок i сумнiвiв. Почнеш iх розбуркувати, так вони тебе iдiотом назовуть. Ти не думай, що вони за старе тримаються. Це невелика б бiда була, але вони нюхом добре чують все нове й свiже, переможне i лiзуть туди, несучи за собою свiй свинушник.

– А, чорт з ними. Ти вже користуешся термiнами Катерини.

– Катерини. Вона каже, що в нашi часи якщо хочеш бути незламаним, не треба себе зв’язувати нi любов’ю, нi дружбою, бо однаково це стягне тебе у свинушник. Чудна вона, бентежна така, самотна, та здаеться менi, що вона когось любить.

– Справдi? – жваво спитав Михайло.

– Вона нiкому не скаже.

– Ех, Петре!

– Що?

– Нiчого, то я так.

Встав, а Петро бiльше розумiв, анiж Михайло думав.

– Чудаки. Тiльки мучать себе.

– Тут до тебе Галина заходила, цидулку принесла, – сказав Михайло, подаючи записку. – Там Галина кликала iти в степ «бо в степу вiтри буйнi-буйнi», а «лiто таке хитре».

Осмiхнувся Петро й заховав у кишеню.

– Ну, Михайле, я пiшов.

– Куди?

– Та в читальню.

– Гм… угу… Коли прийдеш?

– Пiзно. А ти будеш вдома?

– Мабуть, нi. Я пiду до бiблiотеки.

Подивились один на одного… Петро не витримав i розсмiявся, але Михайло подивився строго.

– Чого зявище розчепiрив?

– Ми часом не зустрiнемось, я теж пiду в бiблiотеку, – але Михайло:

– Ну, тодi я пiду в читальню.

– Іди куди хочеш, а я пiду до Галини.

На цвинтарi Галина сказала Петровi:

– Забiгти не мiг ранiш.

– ?

– Шию вниз i гривою мотаеш. Була в Катерини – вирiшили вiдкласти на осiнь це.

– Та це вона вирiшила. А я?

– Ти? Ого! Ще скажи менi слово. Нi, справдi, куди поспiшати.

Змагався Петро. Йому так хочеться жити з нею, вiн так сумуе по нiй.

А в ту нiч мiсяць сходив пiзненько таки, а вони й не помiтили. Лише пiвгодини посидiли (а може, й менше), як вдарило другу.

– Ну, от знову до ранку, – жалiбно Галя. А Петро (ой, Петре!) нахиляеться ближче, стае, як криця, рука ближче, ближче, як двi блискавки, швидко зiйшлися вуста; важко, жарко дихнув на малиновi перса.

Боляче стало. Гладив очи тихенько рукою. Схилились дерева. Тихо.

– Не правда.

– Що Петре?

– Нiчого.

Усмiхнулася, шию руками, тонкими пальцями стиснула, нахиливсь.

– Що ти?

Мовчала. Потiм:

– Катерина нiчого не розумiе.