Невідоме Розстріляне Відродження

Сьогоднi знову з Михайлом полаялась, а потiм всю нiч бiля вiкна просидить i спати не буде… Ми бiльше розумiемо. Правда, Петре?

А нiч майнула крилом, як ластiвка над водою. Сонце ясно зiйшло. Вiв Галину Петро обережно.

– Такий хороший ти, – всмiхнулася.

А вiн зазирав в темнi тепер, глибокi очи. Думав:

«І чого у неi очи такi темнi стали».

А як прощалися, порожньо було всерединi.

Галина до Катерини пiшла. Ввiйшла. Мовчки сiла. Та вже знала. Ех, серце жiноче. Заспокоiла (як мати дитину):

– Спи!

Спить Галина, ввi снi обгорнула подушку, Катерина уважно вдивляеться в неi.

– От рахуба, – смiеться вiснi… А далi що ж буде? Може, справдi зроблять щось? А мрii у них хорошi.

Забурмотiла щось Галя, встала Катерина, накрила пальтом. Читати не читалося, роздяглася, зiбралася спати.

Лягла, пiд голову руки поклала, довго в стелю дивилася.

Михайле… Михайле… не може вона так любити.

Зве вiн ii твердою, залiзною, а не почувае, як iнодi залiзо те дзвенить i кличе, але як доторкнутися до нього, то завмирае i знову стае холодним i байдужим.

Так було й сьогоднi.

Петро застав Михайла вдома, як увiходив, помiтив, що той заплющив очи, прикинувся, що спить.

«Ну, хай, – подумав, – от чудаки!»

Михайло лежав, обернувшись до стiни, i все про Катерину, про Катерину, таку нiжну й хорошу, думка.

Здавалася всiм вона такою спокiйною, але знав вiн, – опалена вона тим вогнем, що нiколи не дае заспокоiтись, завжди жене чогось шукати: все далi й далi i робить життя радiсно отруйним i гарним до болю.

Знае вiн, чого вона така бiла i очи чого такi темнi стали. Казала:

– Ти едина людина, якоi я не соромлюся. Все я тобi скажу. У мене душа злиняла, була вона запашна i ясна, як день весняний, а стала вогка й темна. Інодi я i тебе ненавиджу, i себе, бо поганi ми, не такi, як я хочу, не такi, якими будуть колись люди, коли настане та гармонiя. Просто дихнути нiчим. Але, видно, далеко той час, що я й уявити собi не можу, хоч роблю, будую ii, ту гармонiю сонячну… Я жити хочу.

Жити хочу повно, не для майбутнього, а для сучасного. Знаеш, так гарно менi з тобою, а раптом бувае, що станеш чужим ти, та й не тiльки ти… Дома, на селi батько й мати здавалися менi iнодi зовсiм незнайомими, чужими. Так, нiби я в гостях була. І от пiсля фронту, де багато зосталося таких хороших i рiдних, я тепер часто почуваю себе в гостях, нiби я маю скоро пiти кудись до нових людей, до нового життя.