Невідоме Розстріляне Відродження

Всмiхнувся: може, саме через це й самотня вона така, – мовчала вона, а все ж помiчав вiн, що болить десь там далеко всерединi. Сьогоднi сказала вона:

– Життя це – картина в картинi.

– Як то? – не зрозумiли всi.

– А так. Намальована картина, а на картинi теж картина, а в другiй картинi теж картина i так без кiнця. І всi однаковi. Це дуже неприемно. Зо мною так часто бувае i тодi здаеться, що брехливо ставишся до всього i хитриш сама з собою; це тому, що ми всi наскрiзь старi, що в нас мало любовi.

І не знав Михайло, що вiдповiсти iй. Що вiн скаже? Що у неi надто великi бажання, що життя за це покарае ii. Порадити застигнути. Бути байдужою? І вiд злости, вiд почування безсилля певно сказав:

– Ти iнтелiгентка.

Частина друга

І

Лютий вже позбивав почорнiлi снiги в яри. В комунi життя йшло своiм чередом. Тепер тут живе тiльки трое – Данило, Іван i Андрiй. Михайло кудись перебрався.

Раз Іван пiзно прийшов. Якось чудно подивився на Данила, сiв коло нього, спитав:

– Знов до Марiйки листа пишеш?

– Угу.

– Дурень ти.

– Що так разом рiшив?

– Так. Любиш ii ще й досi. Все Петровi видумки не йдуть з голови. А давно вiд неi листа не мав?

– Вже два мiсяцi.

– Слухай. Ну що, якби вона проституткою стала?

– Дурницi. Що видумав?

– Що дурницi? Голод там на селi. Пiшла в мiсто шукати роботи. І знайшла собi легку. Оттак як у нас на судi свiдки будуть казати. А щоб ти зробив?

– Не знаю.

– Любив би по-старому.

– Ат, кинь.

«Справдi, може що сталося (тiльки не це). Немае ж листiв вже давно».

А Іван думав: «Та ну його к чорту, не буду нiчого казати. Ще дурниць наробить».

– То я шуткую, Данило. Чого б вона була тут. Ти ж залишив iй адресу.

– Знаю, та листiв щось давно немае.

– А може, по хлiб поiхала де.

– Я й сам про це думаю. Тиф. Може де хвора лежить. Як не буде вiдповiдi ще два тижнi, поiду шукати.

Мовчки шапку накинув i вийшов, а Іван подивився вслiд, тiльки свиснув.

«От так iсторiя! І штовхнув його чорт мати дiло з нею. Треба було б обминути. – Скрутив цигарку, сплюнув на пiдлогу, розтер ногою й подумав: – Навряд чи побачить скоро, а побачить, – обминати буде, а все ж треба ще побалакати з нею, щоб чого не вийшло…»

Данило поспiшав до Катерини: i де вона взялася така хороша. І про Марiйку побалакати треба, щоб у неi жила, треба неодмiнно поiхати, бо справдi щось там трапилося.