Невідоме Розстріляне Відродження

Часто вiн показував, якою качкою була Галина, коли була вагiтна, i як тепер плаче, годуючи дитину, а Галина кричала:

– Що ти смiешся, от примушу годувати тебе. Будеш годувати? Ти гадаеш, що це легко… Бо-о-ляче це.

Але Петро не звертав нiякоi уваги i, коли Галя годувала, перешкоджав iй своiми (iдiотськими) порадами, смикав мале, щоб воно кричало й радiсно запевняв, що у нього бас.

Нарештi, коли вiн раз попросив Галину погодувати заразом i його, Катерина витурила його й нiколи вже не пускала пiд час годування.

Вiн лаявсь, але за Галину заступилася й Марiйка, i Петро пiшов, кажучи:

– Де три матерi у однiеi дитини, там для порядноi людини мiсця немае.

Михайло казав Катеринi:

– Ти завжди когось на шию собi посадиш.

– Аби не тебе, – вiдповiла вона й подумала: «Сам сiв би».

Забiгала часто й Нiна. У неi з Дмитром все було гаразд.

Дмитро поставив собi за мету заробляти не менш, як три карбованцi в день, i таки досяг свого.

Нiна була цiлком задоволена. Цiлi днi за допомогою Марiйки вона шила чепчики, укривальця, мiряла, примiрювала й вираховувала, що в неi на зиму буде дитина.

Дмитро був чоловiк куди кращий за Петра. Вiн розумiв, що тепер треба бути солiдним. Став твердою ногою на посадi i мрiяв незабаром посiсти мiсце секретаря в мiсцевiй газетi (17-й розряд).

Нiна почувала себе бiльш упевнено i тепер вона питання поставила руба.

– На два мiсяцi поiду на вiдпочинок. Ти ж обiцяв тодi, пам’ятаеш? Ну, а тепер, то вже й говорити нiчого.

Дмитро погодився i вона щомiсяця брала у нього тридцять карбованцiв i ховала в найдальший куток.

Крiм всього цього, у них була ще одна новина: купили гарну обстанову, а Дмитро спромiгся влаштувати в себе телефона.

Погано було лише одне. Нiна мусiла вийти з комсомолу, бо Дмитро хотiв, щоб у нього була гарна, здорова дитина.

– Нам тепер потрiбнi здоровi дiти, – казав вiн.

На Нiну трохи нарiкали за те, що вона вiдiйшла вiд громадського життя, але це нiчого, бо зате Дмитро в партii був активiстом.

II

Марiйка вже чотири мiсяцi живе в Катерини. Стала вона тепер мовчазна й сувора. Приходить з роботи й удома сидить. Данила уникае, не говорить з ним, а коли не приходить довго, – нервуеться. Той забiгав частенько, але теж нiби боiться залишатися з нею на самотi. Катерина тривожно стежила за ними й сказала раз:

– Що ви, Даниле? Вас Марiйка чекае, болить вся, а ви не гаразд робите.

– Та я ж забiгаю до вас.

– Треба прийти, а не забiгати.