Невідоме Розстріляне Відродження

І це маленьке «нiколи» здавалося тепер таким страшним i безнадiйно незрозумiлим.

– Як так нiколи? Що за дурне слово?

У головi виникала певнiсть, що от вiн зараз пiде туди в степ, де ходили вони, й неодмiнно зустрiне ii там.

Було сонячно й гарно надворi. Хотiлося всмiхнутися хмарам i сказати:

– А, здоров, Катерино, – потiм до землi припасти, поцiлувати ii. – От я знов з тобою!

І така радiсть впала на нього, що в комуну прийшов, усмiхаючись. Там Андрiй подивився здивовано.

– Де Данило? – аби щось сказати.

– Не знаю… Ну, до побачення, мабуть, iду (саме в цю хвилину вирiшив Михайло, що iде).

Дома речi склав, пiшов спочатку брати вiдпустку, а потiм до Петра.

Галя саме бiлизну полоскала. Мовчки сiв, глянув на дверi, що вели в кiмнату Катеринину, i знову вiдчув себе самотнiм: «нiколи».

І знову стало страшно, схотiлося завити, по пiдлозi з криком полiзти: «І як Галя може бiлизну полоскати». Сидiв мовчки, не рухаючись, щоб не сталося чого. А нудьга, як бiль у зубi, охопила все тiло.

– Поiзд в тридцять на дванадцяту…

Галя головою хитнула, нiби знала вже все.

Почала колисати колиску.

– А-а-а!

Позiхнула, уважно подивилася.

– Скоро приiдеш?

– Не знаю.

Знову головою хитнула, нiби так i треба. Посидiли тихо. Дитина плакала. Пiдвiвся:

– Прощай! – Ще раз обдивився кiмнату, глянув на дверi Катерининоi кiмнати: – Можна туди?

Пiшов. Сiв там, голову на руки поклав… Постукала Галя:

– Час вже до поiзду.

Пiдвiвся, схопив за руку, всмiхнувся якось криво, спитав:

– Пам’ятаеш: ех, ти, Галю моя, комсомолочка! – Хотiв ще додати щось, та рукою махнув.

– Це вона залишила.

– Нi, не треба…

Пiшов. Надворi темно було… По дорозi зустрiв Петра. Той, як завжди, кудись поспiшав.

– Виiздиш зовсiм?

– Не знаю.

– Зустрiв Данила, знову сьогоднi пiшла вiд нього Марiйка…

– Та-а-к.

Йшли мовчки. Пройшли два квартали. Розмова не в’язалася.

– Ну, повертайся швидше.

Розiйшлися – Михайло просто, а Петро повернув за рiг, додому.

Туман. Десь блимае зеленою зiркою трамвай. Над заводами лiворуч догорае сяйво. Було вогко й темно. Перехожi лаялись, потрапляючи в болото ногою. З неба сiяв дрiбний, нудний дощик. Лише струмки дзвенiли так, нiби прийшла весна.

Михайло поспiшав на поiзд. Враз якась темна постать виринула з iмли.

– Пiдемо?..

Вдарило в голову.