Невідоме Розстріляне Відродження

Що скаже вiн? Що вже осiнь голубим небом задивилася у снiгову воду? А вона сказала, очи свiтилися тьмяним блиском:

– …Надворi весна. Я скоро встану вже i ми пiдем з тобою у степ… по волошки. Як море вiн розкинувся… степ… мабуть, маки цвiтуть? Що ти кажеш? Менi говорити не можна. Осiнь на дворi. Всi ви злi, я не хочу мовчати…

А Михайло казав про весну, про блакить, про весну, що прийшла пiсля зими, про степ. Вона слухала й вiрила така блiда, струнка, а очи темнi. Через двi години почала задихатися. Заспокоював.

– Не бачиш хiба, що конаю?

Петро айстри принiс.

– Квiти першi хорошi, – гладила iх.

А лiкар казав: коли б ще не сухоти, то, може, i витримала би, а так органiзм надто слабий i багато крови загубила.

Почала в непритомностi марити, казала, що скоро вся земля покриеться квiтами i буде так гарно, так сонячно i всi люди, як квiти. Потiм знову дивилася ясно. Турбувалася про Марiйку.

– Приходила, та ти спала.

– Скажи ж, Михайло, що весною, весною вмираю.

І Катерина знову почала бурмотiти блудними словами. Говорила, що скоро встане, що то нiчого, що ii не любили хлопцi колись: адже приходили провiдати ii, значить i вона зробила щось…

А ранком ii не стало.

ІІІ

Ховали на другий день. Випав перший снiг.

Як виносили, то здавалося, кудись поспiшають цi. Не люблять люди, коли iм про смерть нагадують довго.

Михайло йшов осторонь, як чужий. Здавалося йому, що на всiх обличчях була радiсть, що то не вони вмерли, а Катерина.

Зовсiм незнайомi зупинялися, питали, далi йшли, хто куди – в своiх справах… Так байдуже. Нiби Катерина вмирае щодня.

– Така молода…

– Ну, чому вони жалiють ii так, нiби вона боялася смерти. Була Катерина, а буде земля внизу, там… – i лише тепер вiдчув Михайло, що вона – це весна… Увесь свiт, а свiт увесь новий – це вона. Вiдчув i одразу зрозумiв ii бiль, що не давав iй злитися з життям… Пiзно. Коли б хоч на тиждень ранiш, не вмерла б вона. Вiн iй сказав би щось.

– І зовсiм неправда це, – запевняв вiн когось. – Коси ii стануть листям на деревi, а очи хмарами, що по небi линуть. – І стало так легко, був лише бiль, що ранiш не взнав вiн ii…

А здаеться, що був коло неi так близько…

Коли грудки стукали об дошки й додому iшов з похорону, – був спокiйний. Спати лiг рано й заснув мiцно. Засипаючи, поставив як завжди будильника на шiсть.

Ранком прокинувся якось увесь зразу i вiдчув, що не побачить ii нiколи.