Соловецький етап. Антологія

І так ми iхали, по таких великих озерах i через такi великi пороги, три тижнi (130 кiлометрiв) i усе такi пригоди терпiли до самого Бабйого Кута. Приiхали у Бабiн Кут. Так, як я умiв човном владiти, так мене iзнов послали по хлiб у Бабю Дачу. І вже, поки я вернувся, то найшлися тi сiм чоловiк, котрi мене не дiждалися i напали на варту i роззброiли. Набрали чого iм треба було i пiшли на Фiнляндiю. Коли я приiхав iз хлiбом, то вже iх не було.

То я собi пiдобрав людей iще 4 чолов. до себе i теж почали тiкати.

Ну як я думав тiкати, дак я пiдговорив тих, котрi зо мною iздили по хлiб. Ми собi купили цукру, сухих овочiв, i тютюну, тобто того, що найпотрiбнiше та найкориснiше. А у мене ще було трохи сухарiв. Приiхали i дiждали ночи… Усю свою лишню одiж покинули. Узяли собi сокири та пилку, та й пiшли собi шукати Фiнляндii…

Коли ми зiбралися тiкати, придбали собi харчiв, сокири, пилку i сiрникiв, щоб було чим iзрубати деревину, було чим напиляти дров i накласти вогню.

У додаток дiстали цвяхiв, коли прийдеться де нам переiхати через озеро або через рiчку, щоб нам не заперечувало дороги, коли ми матимем напрям свого мандрування. Отож ми усе собi дiстали i вирушили у дорогу проти 24 IX 29 року. Було нам дуже тяжко через те, що у нас не було компаса, а особисто менi тому, що iзо мною люде йшли темнi да ще i не свiдомi. Коли ми вирушили, то нам пощастило: на перший день iзiйшов мiсяць i я мiг розрахувати, куди стоiть захiд, куди стоiть схiд, пiвнiч i пiвдень. Так, як я колись у школу ходив, то знав географiю i тепер мiг розрахувати куди лежить Фiнляндiя. Так ми i пiшли прямо на захiд. Пройшли ми до початку дня i вийшли на високий хребет гiр кам’яних та снiгових. Як подивилися, так скрiзь кам’янi гори i снiги бiлiють. По горах снiг було видно, бо на них нiщо не росте, а по низинах – величезнi безвихiднi лiси. Найшли ми собi мiсце, для нас вигiдне, де тече вода, зварили собi чаю, зварили собi iсти. На наше щастя iзiйшло сонце. І знов я мiг розрахувати, куди нам iти. Нам було сказано, що до границi фiнляндськоi 17 кiлометрiв, а вiд границi до тих мiсць, де живут фiнськi селяне, було ще 150 кiлометрiв, через лiси i болота. Вилiзли ми на гору. Подивилися. Нiгде нiчого не видно, – однi гори та лiси. І тут ще, на наше нещастя, сонце сховалося i налiг туман, а нам треба мати прямий напрямок до Фiнляндii. Що ж тут далi робити? Треба iз природою боротись.