Соловецький етап. Антологія

Я i кажу своiм супутникам, що я у себе у лiсi знаю такi примiтки, бо менi приходилось у своiм лiсi блудити, так я виблуджувався. Так: на пiвдень лежить бiльше i довше гiлля, а друга примiтка така, що iз пiвночи мохом бiльше обростае дерево, нiж iз пiвдня. Вони iзо мною погодилися i пiшли ми далi. Ішли ми день, iшли ми другий, – камiннями, горами, лiсами, болотами невгасимими та мохами, зарощими поверх камiння. Часом бувало, коли ступиш ногою, то залiзеш по пояс. А до цего проходили такi скелi камiннi, що, як глянеш униз, дак i кiнця немае.

Та це все нiчого було боротися iз цим болотом, озерами, iз камiнистим нерiвним грунтом, iз високими утiшними горами… Ну, а як прийшлося боротися iз голодом i з обезсиленням свого хвизичного органу, – це вже була тяжка рiч! А особливо, як прийшлось боротися з несвiдомiстю людською! Бачте, рiч така: цi люди не хотiли iзо мною погоджуватися, щоб роздiлити на кожний день порцiю своеi iжi, бо я рахував, що може прийдеться i довше ходити. Вони ж не дивилися на це да iли скiльки було охоти, бо важко було на собi нести усе.

Коли ми промандрували уже так iз декiлька день i не бачили перед собою нiчого, то моi люде почали робити революцiю.

Так, що вже менi стало дуже тяжко. Уже у нас i хлiба нема, уже у нас i сили нема… Тiльки був у нас ще сахар. Та в додаток пiшов дощ, та змив трохи снiг i якiсь показалися на гiлках чорнi ряснi ягоди, так ми iли iх. І тими ягодами та сахаром iшли ми п’ятеро суток. Скрiзь лiс, не видно нi угору, нi убiк, темно, як у ночi. Треба було на саме високе дерево вилiзти, щоб подивитися, чи нема чого попереду нас, а тут уже i сили немае.

От ми дiйшлися до того, що уже треба було пропадати, бо уже трое суток жили ягодами та мохом. Вже з великою силою боролись ми з тамошньою природою. Зайшли так, що не знаемо куди. Гори перед нами, камiннi руiни i страшнi болота… І вже бачимо перед собою кiнець життя свого…

Коли чуемо, собака загавкала. Ми i пiшли на собачий крик. Ну якраз нам попалося тодi найгiрше з тамошньою природою боротися.

Ідемо по напрямку собачого крику i стало перед нами невгасиме болото, що нам треба було його перейти. От ми i почали плутатись там. Коли находимо праворуч невеличку рiчку, що бiгла iз скелястих гiр по кам’янистому грунту, дуже бистро i шумно, метрiв з 10 шириною. Найшли ми величезну ялину, котра була похила на рiчку, звалили ii й вона перегородила рiчку, так, що ми перейшли ту рiчку. Пiшли далi голоднi, злi, обмоченi i тiльки пленталися. Не чути вже собачого крику.