Соловецький етап. Антологія

Та раптом з далекого Сибiру, куди втекла вiд репресiй його дружина, надходить йому одяг i взуття. І на тринадцятому роцi чекають його дiти й жiнка. Садовський хвилюеться, дуже збентежений, – вiн так любив свою героiчну дружину й дiтей. І раптом знову – «продолжение срока» ще на три роки.

Тихо, як злодii, увiйшли до загальноi камери енкаведисти, самi взяли речi, а Садовського без речей вiдвели в найтяжчий iзолятор.

Минуло два мiсяцi. Вилiзши на третiй поверх згорiлого Успенського собору в Кремлi, можна було бачити, як у добре загратованiй палатi для божевiльних половецького госпiталю ходив, понуривши голову, божевiльний Генадiй Садовський.

Степан ЗАПОРОВАНИЙ

* Степан Гаврилович Запорований народився у 1909 р. в селi Верхнянка Киiвськоi губернii, украiнець, агроном, студент Лiнгвiстичного iнституту, проживав у Киевi. Заарештований у справi «Украiнськоi революцiйно-демократичноi спiлки». Засуджений судовою трiйкою при колегii ДПУ УСРР 28 сiчня 1933 року за статтями 54-2-11 КК УСРР на 5 рокiв ВТТ.

Вiдбував покарання у таборi «Карлаг» та на Соловках. Особливою трiйкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищоi кари. Розстрiляний 3 листопада 1937 року в Карелii (Сандармох).

Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Вiн був представником молодшого поколiння, що лише чуло i в дитинствi пережило днi наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний украiнський агроном, вiн, звичайно, не мiг пройти не помiченим ГПУ, – i на початку 1932 року його звинувачують в участi у вiйськовiй органiзацii.

Дiстае п’ять рокiв i потрапляе спочатку до Казахстану, а потiм на Соловки.

Було приемно бачити, що вже, коли вiдгримiли громи нашоi революцii, вирiс такий Запорований, а поруч тисячi таких самих. Наполегливий, витриманий, прямолiнiйний, вiн трохи суворий i нетерплячий, але упертий i дiловий, як той наш украiнський селянин-хазяiн. Тiльки тодi коли не на людях, не при дiлi, тiльки тодi вiн вiзьме свiй зошит, щоб близькому приятелевi показати рядки, в яких вилилась його особиста трагедiя, про яку намагався мовчати.

Як будете старi i над пригаслим жаром,

У надвечiрнiй час згадаете мене, —

То шкода стане вам, край огнища смутного,

Що мiй сердечний пал зневажили колись, —

читав вiн iз зошита.

Сидiв похмурий i зосереджений. Раптом схоплювався, швиденько хапав зошит i писав.