Соловецький етап. Антологія

Васильковi було 15 рокiв, коли мiсцевiй владi не сподобалося, що вiн з матiр’ю мають ще кожухи, миски та ложки; тому вирiшила влада вигнати вдову вже i з другоi, поганенькоi, хатини, яку вона сяк-так з дiтьми побудувала, – i кожухи з мисками та ложками забрати. Отож, як ту операцiю, за допомогою мiлiцii, голова сiльради проводив, – Василько став у сiнях i, коли голова сiльради нiс миски з ложками, то вiн його тройчатими вилами пригвоздив до пiдлоги, а сам вискочив у вiкно i подався до лiсу, чуючи позаду себе лемент i пострiли.

Удова з малими натерпiлася тодi мук вiд посiпак-комсомольцiв та «активiстiв». Василько, знайшовши в лiсi товариша, почав потроху то одного, то другого сiльського «активiста» стрiляти, коли той сяде вечеряти; а як прочув, що буде облава, то, кинувши обрiза, сiв на поiзд i поiхав, куди завезе поiзд. А поiзд iшов на Москву, то Василько й опинився аж у Москвi.

У Москвi парубiйко називае себе не Отченашем, а Григоровичем, i дiстае на це прiзвище документи. Але не може втерпiти: хоче дiзнатися, що дiеться на батькiвщинi, – i рiднiй тiтцi у другому селi пише листа.

Дiстае листа й вiд тiтки. Тiтка пише про великi здирства, вбивства, арешти i грабiж, що iх чинять на селах комунiсти. З листа того дiзнався вiн, що його матiр вигнали з хати, а селянам заборонили ii приймати; що мати викопала з дiтьми пiд лiсом землянку та там i перебувае в холодi та голодi; дiзнався вiн i про винуватцiв.

Прочитавши листа, Василько поклав помститися над свавiльниками. Кинувши склад, де працював, та гуртожиток, де мешкав, пiшов геть аж на передмiстя Москви.

Там купив на Сухарiвцi мисливську рушницю, щоб за ii допомогою дiстати наган i iхати на Украiну. Йому таки справдi дорогою зустрiвся вiйськовий з наганом; але рушниця зрадила i, замiсть того щоб дiстати нагана, Василько пiд наганом того вiйськового дiстався до Луб’янки в Москвi. Чимало зазнав мук на Луб’янцi. Там було встановлено i його дiйсне прiзвище. Але, зважаючи на молодi роки, йому дали тiльки десять рокiв «с заменой».

На островi Василько спочатку був «христосиком»: вiдмовлявся вiд працi, мовляв, з релiгiйних мотивiв («лiригiя не позволяе» – як говорив вiн нарядчикам i начальству); був безнадiйним «отказчиком» вiд роботи; пройшов усi iзолятори i здобув в очах соловецького начальства славу «урки» чи «соцблизкого».

Це мало неабияке значення для його дальшоi соловецькоi кар’ери, коли вiн, опинившись серед украiнськоi громади, став конче потрiбним функцiонером.