Соловецький етап. Антологія

Тут у перший же день зустрiв свого давнього товариша часiв революцii, потiм непримиренного ворога Генадiя Садовського. Тяжка це була зустрiч…

З першого ж дня пiшов Кость Котко на сiльськогосподарськi роботи. Мучився вiн тут тяжко, аж поки з моею й iнших товаришiв допомогою не став за вагаря на возових вагах. Там, сидячи в кабiнi, новоявлений вагар розповiдав чимало цiкавих справ i не раз провадив зi мною дискусii на полiтичнi теми.

Мушу сказати, що Любченко, опинившись на островi, вiд самого початку тримався осторонь вiд украiнськоi громади.

У розмовах зi мною вiн завжди обстоював «генеральну лiнiю». Саме цим Любченко вiдбився геть вiд украiнськоi громадськости i, як я помiчав, шукав спiльникiв мiж усякими росiйськими i мiжнародними покидьками, людьми, що i на Соловках старалися бути правовiрними.

Остаточно Любченко порвав з украiнською соловецькою громадою пiсля iнциденту зi Степаном Запорованим, якого вiн назвав у присутностi цiлоi камери фашистом i петлюрiвцем. Той же, не довго думаючи, ударив його по фiзiономii, промовивши: «Це я тобi не за це, а за iнше!»

Звичайно, цього iнциденту нi Любченко, нi хто iнший не розголошували, i в мене немае нiяких пiдстав думати, що Любченко в цьому випадку провокував Запорованого.

Вiн дуже страждав вiд самiтности та сумнiвiв.

Ще до самогубства Панаса Любченка – то М. Любченко якось нарiкав на нього. Пiсля смерти П. Любченка становище Миколи Любченка ще погiршало. Його почали викликати до третьоi частини. Тепер остаточно розвiялися надii на швидке звiльнення з Соловкiв.

Страшенно ненавидiв Постишева. Коли у «Правде» з’явилася перше замiтка, спрямована проти Постишева, Любченко, читаючи газету, веселенько виспiвував iмпровiзовану пiсеньку:

Промiння в очах:

Павло Петрович Постишев

Уже на Соловках.

Називав його не iнакше, як «мальчиком для битья». Так само недолюблював i Петровського i натякав на те, що й Петровський сприяв його арештовi.

Любченко вихваляв Лазаря Кагановича, у якого вiн був за секретаря, коли той очолював ЦК КП(б)У.

Мiж iншим, Любченко розповiдав, що за тих часiв Володимир Винниченко нiби знову не раз звертався з проханням про дозвiл повернутися на советську Украiну. І коли Каганович запитував Любченка, яка його думка про це, то вiн категорично заперечував, i дозволу Винниченковi не дали.

Одинокий i засмучений, жив вiн у Кремлi. Здаеться, единою для нього втiхою була його родина, а надто маленький син, якому писав предовгi листи-вiршi, як i завжди росiйською мовою.