Соловецький етап. Антологія

Здавалось, не вiдчував вiн трагiзму свого становища, i те, що опинився на островi в колишнiй обителi Святих Зосими i Саватiя, нiчого в ньому не змiнило, так само як лишався незмiнним духовний свiт ченця, що з якоiсь Волоколамськоi пустинi переходив доживати життя до сувороi, похмуроi Соловецькоi обителi.

Коли сiрого весняного дня побачив я його уперше на Соловках, був вiн у своему «професорському» капелюсi, з незмiнним пенсне i з властивою йому щирою усмiшкою. Миколi Костьовичу дали заступа. Бригадир сказав, де i скiльки вiн повинен скопати землi.

Зеров пiшов на свою дiльницю. Десь об обiднiй порi, ходячи на цих же полях, натрапив я на професора, що сидiв собi на каменi й читав Вергiлiя чи Катулла. Я привiтався. Ми ще раз потисли руки.

– І всi ми будем там, – надiйде мить остання,

І в човен кинуть нас, як дiждемо черги,

І стрiнуть нас до вiчного вигнання

Понурi береги, —

продекламував я.

– Так, так, – каже професор, – мене завжди вражали цi рядки. Це для всiх епох.

Це вiчна поезiя.

– А як же сьогоднiшня норма? Ви ще й не починали працювати? – питаю.

– О, нi! Як же, пробував. Он, бачте, разiв, мабуть, 8—10 копнув. Та, знаете, тут не земля, а камiнь, та ще якимсь чортополохом поросла. То я собi, голубе, пригадав оте латинське прислiв’я, де сказано – «Хай не квапиться бути героем той, хто не родився ним», – та й сiв оце спочивати.

Посидiвши трохи, пiшов я далi, а зустрiвши Степана Запорованого, який був у цьому господарствi за агронома, попередив, щоб сьогоднi й надалi мав на увазi Зерова i не лишив його без «пайки».

На щастя, Миколi Костьовичу не довелося довго по тих нетрях поневiрятися: через два чи три мiсяцi його влаштували «по блату» в Соловецькiй бiблiотецi. Згодом вiн навiть пробував читати доповiдi. З виступiв його пам’ятаю лекцiю про Пушкiна. Слухав я ii, i шкода менi стало свого професора. Вiд Зерова, що зачаровував колись усiх своiм словом, лишилась тiльки ерудицiя, але не було вже нi яскравого слова, нi певности, що свiтилась йому колись в очах.

У Киевi був поет i професор, тут же лишився тiльки професор. Лише вiд 11 год. вечора i до п’ятоi ранку, коли в’язнi спали мiцним сном, Микола Зеров був поетом. З олiвцем у руках сидiв вiн у кутку коло «нар» i перекладав римських поетiв. Брався iнодi за англiйцiв. Перекладав кiлька поезiй Пушкiна.

Пригадую ще одну розмову з ним:

– Знаете, – каже – з дитинства полюбив я росiйську поезiю.

Я вчепився за цю фразу.