Соловецький етап. Антологія

Довго говорили ми на цю тему i згодом перейшли до питання про мистецьку критику.

Микола Костьович висловив думку, що «мистецька критика е нiщо iнше, як лiтературними засобами органiзований мистецький смак критика». Вiн любив дiлитися своiми думками з iншими, коли-не-коли читав своi переклади, охоче всiм допомагав вивчати латинську мову. Довгими, нестерпно довгими половецькими ночами читав нам свiй прекрасний переклад «Енеiди» Вергiлiя. Люди подивляли незламний дух поета й ученого, який на краю свiта мiг творити.

Творити захоплено i наполегливо.

1937 року глухого соловецького вечора по всiх камерах бiгали конвоiри й кричали: «Такой-то! С вещами!» Похапцем хапав кожен свiй «одр» i, поцiлувавшись з приятелем, простував за конвоiром. Збирали всiх коло пiвнiчноi брами соловецького Кремля. Далi вели до порожнiх баракiв сiльгоспу, де провадився попереднiй трус в’язнiв (у портi був ще передостаннiй обшук, а останнiй аж на материку «Морсплавi»).

Не можу твердити, що роботи Зерова загинули, але що рукопис у нього забрано – це безперечно.

Думаю, що загинули вони, як загинули працi професора Янати, дбайливо вирванi аркушi яких валялися коло мiсця трусу. На «Морсплавi» групу, що з нею вiдплив Зеров, ще раз обшукали, вiдiбрали власнi, нетаборовi речi, одягли всiх лише в таборовий одяг, пообрiзали гудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоем поiздом кудись вивезли. Уже в сiчнi 1938 року, коли я був на тому самому «Морсплавi», вiдiбранi у в’язнiв цього етапу речi розкрадали «урки» та вiльнонайманi енкаведисти.

Думка, що Микола Зеров загинув бiля Мiдяноi гути, недалеко вiд Ленiнграду, – малоймовiрна. Не мiг вiн, менi здаеться, там бути. Що ж до його лiтературних праць, то нема майже пiдстав думати, щоб iх приеднано до архiву «дела… з. к. Зерова М». Слiд гадати, що всi вони загинули…

Павло ФИЛИПОВИЧ

Павло Филипович – у минулому поет Зорев, що з вибухом революцii повернувся до рiдних берегiв i посiв помiтне мiсце мiж украiнськими неоклясиками.

Непоганий поет, жива лiтературна енциклопедiя, украiнський професор – лiтературознавець, вiн, звичайно, не мiг не потрапити в лабети ГПУ. Для арешту його досить було хоч би того, що вiн покинув росiйську поезiю й повернувся до батькiвськоi стрiхи.

Складалось враження, що тюрма й Соловки нi на кого не вплинули так, як на Филиповича. Виглядав змученим, розбитим i розгубленим, як нiхто з його товаришiв. Завжди був похмурий i самiтний.