Людвисар. Ігри вельмож

– Так, вони мають доволi погану манеру з'являтися без попередження.

– Себто… духи?…

– Так, так. Хiба ви досi нi з ким не зустрiчалися?

– Слава богу, нi…

– Ну, тодi маете таку можливiсть.

– Та що ви, Господь iз вами!

– Зовсiм вiд рук вiдбилися. З'являються серед бiлого дня.

Дiдок постукав, i голос коменданта запросив його увiйти. Пан Бень, боязливо хрестячись, переступив порiг i вкляк, не смiючи поворухнутись.

– А, пане Беню! – зрадiв бурграф. – Гов! І чом ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо вiдверто, то я сам це роблю, коли менi набридае балаканина.

Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись до думки, що бурграф i його слуга за цей рiк геть з'iхали з глузду.

Подали обiд, i це змусило його забути про всi жахи, якi вiн пережив за пiвдня: скажену морду бургомiстра, вихiд на Замкову гору i, врештi, вiдчуття потойбiччя, що перевершило всi жахи, доти пережитi. Обiд був на диво смачний, i доки пан Бень вiддавав йому належне, бурграф уважно перечитував адресоване йому послання.

Сильвестр Бiлоскорський був середнього зросту, мiцноi статури, але вже в лiтах чоловiк. Довге сиве волосся, як туман, спадало йому на плечi з високого i зморшкуватого чола, пiд яким, прикриваючись дугами брiв, виднiла пара жвавих синiх очей. Шрам на лiвiй щоцi i зламаний нiс виказували в ньому старого солдата, якому посада коменданта наймогутнiшоi на Галичинi фортецi дiсталася зовсiм не задарма.

Вiн зосереджено читав, доки пан Бень поглинав пироги з капустою, запиваючи iх пивом зi здоровенного кухля.

– Ну, що, мiй друже, ви готовi провести опис майна його величностi? – запитав бурграф, коли гiсть усе ум'яв i випив.

– Авжеж, – вiдповiв пан Бень, витираючи губи, – це чудове пиво додало менi наснаги.

– Тiльки вчора привезли ченцi. Свiже-свiжiсiньке, – похвалився бурграф.

– Впiзнаю, впiзнаю, – вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, – бернардини?

– Бернардини, – вiдповiв комендант, – а як ви вгадали?

– Тiльки вони вмiють зварити так, що одним кухлем не нап'ешся, – вiдповiв Бень, – скажiть, а його у вас багацько?

– Та хоч утопися!

– Невже?

– Бiгме, не зiйти менi з цього мiсця!

– От якщо, примiром, умерти, – по-фiлософськи просторiкував Бень, – то хтiв би ся втопити в пивi.