Людвисар. Ігри вельмож

А далi ще й П'явчиху ухопив, та так нею завертiв, що очiпок злетiв iй з голови i гарне чорне волосся, вирвавшись на волю, розлетiлось урiзнобiч, як хмара слiпих кажанiв, ненароком сполоханих удень.

– От вiдьма, – впiвголоса сказав Омелько, – гуцае тут серед чесного люду…

– І сорому нема, – почулося збоку.

Обидва – i писар, i пан Бень крутнули головами. Панич уже сидiв поруч них i обмахував спiтнiлий писок капелюхом, наче вiялом.

– Що за чортiв…

– …ня, – додав гiсть.

– Хе, ви лихого не подумайте, – поспiшив додати Омелько, кинувши оком на музик, що пiсля десятого поту голосно вiдсапувались.

– Нiчого проти не маю, – зауважив той, – навпаки…

У горлi пана Беня щось застрягло, i вiн мусив кашлянути. Панок повернувся до нього.

– А вiдьми на Лисiй Горi усе-таки збираються, добродiю, – повiдомив вiн нi сiло нi впало.

– Ага! А я про що? – аж пiдскочив Омелько. – Казав же, казав? Повторiть це ще раз, пане, прошу вас.

– Збираються, збираються, – сказав, позiхнувши, той, – i щоразу те саме, така нудьга.

Омелько, вiдчуваючи цiкавинку, пiдсунувся ближче до нього. Щодо пана Беня, то дивне пiдозрiле вiдчуття нiяк його не полишало, не пускало до горлянки пиво i змушувало увесь час спостерiгати за цим безцеремонним молодиком. А той у свою чергу так мальовничо розповiдав Омельковi про вiдьомськi зборища, що годi було заперечувати в ньому знавця тоi нечистоi справи.

– Опiвночi вiдьмацтво злiтаеться туди хто на чiм: на мiтлах, на вiниках, на рогачах, а то й просто на якiйсь ломацi… Однак найпочеснiшим вважаеться приiхати верхи на чиемусь горбi.

Звiсно ж, той бiдолаха переконаний згодом, що усе це йому наснилося. Вiн i направду спить аж до того моменту, коли на самiй вершинi вiдьма дае йому добрячого копняка i той котиться до самого пiднiжжя. Унизу прочухуеться i, плюючись, коли йде, а коли й повзе додому…

– Бiсове кодло! – гаряче перебив Омелько. – Отак знущатися з християнських душ!

– Правильно, – зауважив гiсть, – таки бiсове.

Омелько гримнув кулаком по столi.

– Будь-яка порядна православна душа мусить чинити спротив такому блюзнiрству… Про католикiв нiц не кажу, тi як собi хочуть!

Вiд того щирого сплеску писаревого гнiву варенi раки, що купкою лежали в мисцi посеред столу, розлетiлися в рiзнi боки… Незнайомець клацнув пальцями, i вони, мов живi, сповзлися назад. Навiть позалазили один одному на твердi червонi спини.