Людвисар. Ігри вельмож

Вiн чемно уклонився i захриплим голосом мовив:

– Якщо буде ласка панянок, то десятьох iз вас пан бургомiстр просить негайно прибути в магiстрат для зустрiчi посланця до короля.

Помiж дiвками пролунав дзвiнкий смiх i посипалися непристойнi жарти, що змусило й без того зашарiлого Мартина почервонiти ще бiльше. Проте, зiбравшись з духом, вiн додав:

– Ще пан бургомiстр просить одягнутись якнайлiпше…

Знову посипались жарти, i хлопець вiдчув, що вже нiчого бiльше не скаже. Вiн тiльки крадькома спостерiгав, як дiвчата, вiдчинивши шафу, перевдягалися в iншi вбрання, геть при цьому не соромлячись.

Вiдвести очi було несила, так само як i зiмкнути докупи щелепи.

Однак досить швидко вони були вже готовi, i одна за одною почали виходити. Усi були з невиспаними червоними очима, сяк-так причепуренi, а на тендiтних плечах i шиях залишились слiди нiчних пригод. Коли десятеро з них вийшли, лакей знову вклонився i вже рушив було слiдом, аж тут його спинила чиясь нiжна i тепла рука. Обернувшись, вiн зустрiвся зi стрiмким i палючим поглядом чорних, як львiвська нiч, очей.

– Чом ти поспiшаеш? – прошепотiли гарячi вуста, i шепiт той долинав немов iздалеку, долаючи туман, що сповив i запаморочив його.

– Я… м-мушу… з ними, – вичавив iз себе хлопець.

– Вони знають, де магiстрат, – почулося збоку.

– Не турбуйся, – промовили з iншого.

– Гарний одяг, – обпiк потилицю чийсь подих.

– Служиш у бургомiстра?

– Вiн добре платить?

– А дiвку маеш?

– Медку вже пробував?

Мартин вiдчув, як кiлька вмiлих рук шастають пiд одягом, i гаманець iз рештою золота перестав обтяжувати пояс.

Та хлопцевi раптом стало до всього байдуже. Свiт перед очима закрутився, i солодка безмежна прiрва простяглася пiд ногами.

– Таки добре платить…

Хлопець зрозумiв свою приреченiсть. Не стримуючись, вiн полетiв на самiсiньке дно тiеi прiрви…

Зiйшло сонце. І коли промiння почало лоскотати йому писок, хлопець, мов ошпарений, схопився. Нiкого з блудниць у кiмнатi вже не було. Так, наче всi вони наснилися.

Вiкно досi було вiдчинене, i десь iздалеку, мабуть, з Ринку, долинав гамiр юрби. Швидко одягнувшись, вiн вибiг з кiмнати i загуркотiв сходами донизу. Усi каганцi в корчмi вже загасили, було так само тихо, тiльки кудись подiвся господар. Натомiсть мале дiвча, блукаючи помiж снопами сонячного свiтла, що проникало сюди з двох вiкон, шарудiло вiником, пiдмiтаючи долiвку. Мартин не помiтив лукавоi усмiшки, яку воно причаiло, вiдвернувшись убiк.