Людвисар. Ігри вельмож

– На колiна! – заволав той. – На колiна, боговiдступники!

Юрба, що заповнила собою ледь не увесь Ринок, опустилася на колiна. Тiльки лiкар i його помiчники, взявши скриньку й цебра, квапливо проскочили крiзь натовп i зникли за дверима будинку Гепнера.

– До храму! – вказав правицею епископ. – Усiм – вiдмолювати цей мерзенний грiх! На колiнах!

Юрба рушила до катедрального собору, розподiлившись надвое: розбиваючи до кровi колiна, православнi i католики колiнкували кожен до свого храму. Здивованi такою кiлькiстю прихожан, та ще й на колiнах, священики з потаемною думкою про кiнець свiту негайно сповiстили мiсто дзвонами про початок служби.

Євреi розбрелися хто куди. Сердито почимчикував додому i бургомiстр. Настрiй у Якуба Шольца був кепський… Сьогоднi передбачався день забав, i першу було зiпсовано, залишалась надiя на другу – ввечерi у Львовi мав вiдбутися бал.

Роздiл II

Близько пiвночi, коли мiсто вже купалося в блiдому сяйвi мiсяця, кроки одинокого перехожого лунко вiдбилися вiд стiн Домiнiканського собору.

Безформна тiнь падала на брукiвку, довгий плащ огортав перехожого до самих черевикiв. Минувши Криве Коло, вiн рушив вуличкою Божого Тiла. Ступивши кiлька крокiв, почув жалiбне скиглiння:

– Подайте, ласкавий пане…

Перехожий спинився i поглянув на жебрака. Вигляд того був страшний, аби не сказати – жахливий. Нiч вносила щось огидне в його постать: жалюгiдне лахмiття, тремтячi кiстлявi руки i потворне обличчя з единим оком.

– Вибач, бiдаче, – промовив перехожий, – але о такiй порi ходять лише тi, в кого за душею не бiльше, анiж у тебе…

– Пан направду не мае? – прошепелявив жебрак.

 – Я гадаю, пан багатий…

– Хотiв би я, щоб це було так, – зiтхнув перехожий.

Жебрак жалюгiдно затупцяв довкола, стрiпуючи своiм лахмiттям.

– Подайте, подайте, подайте…

– Іди геть, дурню! – втрачаючи терпець, вигукнув перехожий.

– Грошi! – раптом засичав жебрак i наставив своi пальцi-гаки, готовi вчепитися в шию упертюху.

З тiнi вiд будинку поступило ще кiлька силуетiв в лахах.

У руках жебрака з'явився нiж.

– Я з тебе шкуру здеру! – просичав вiн.

У вiдповiдь кулак перехожого розтрощив йому носа i збив iз нiг. Жебрак розпластався на брукiвцi, виючи, мов пес, стiкаючи кров'ю. Перехожий тим часом, вiдступивши назад, вихопив шаблю. На розбiйникiв це подiяло, мов закляття: вони завмерли, стискаючи ножi та палицi.

– Чого стали, недоумки? Вiн же один! – накоськував iх жебрак.