Козак Байда, або Хортицька Січ

Старий коваль помiтив доньку i щосили заволав:

– Бiжи в лiс! Сховайся там! Я затримаю iх!

Вигляд переляканоi доньки надав ковалю сил. Ухилившись вiд шабельного удару, вiн поцiлив молотом у голову вояка. Татарин, пускаючи ротом криваву юшку, як лантух, повалився на землю. Вершник пiдняв коня дибки, намагаючись збити Максима на землю. Але коваль, широко розмахнувшись, гепнув коня в груди. Кiнь захрипiв i повалився набiк, придавивши собою татарина.

Проте святкувати перемогу було зарано. Дiвчина побачила, як з-за рогу до батька надзвичайно швидко, мов хижий звiр, пiдбiг високий чоловiк, за його спиною майнуло хутро чорного вовка.

В руках людолова не було нiякоi зброi. Максим пiдняв над головою молот, татарин на ходу поклав долоню на кiстяне рукiв’я, i в ту ж мить блискавкою вилетiв довгий ятаган. Коваль упав на землю, його голова була розкраяна навпiл. Немолода жiнка, дико закричавши, вибiгла з-за клунi i жбурнула в татарина списа. Людолов, немов граючись, вiдбив спис лезом ятагана i зробив невловний рух лiвою рукою. Жiнка почала сповзати по стiнi клунi – з ii живота стирчало рукiв’я кинджала, навколо нього почала розтiкатися на полотнянiй сорочцi велика пляма кровi. То була мати Роксани…

Дiвчина хотiла закричати, але не змогла. Вона неначе скам’янiла. Навколишнiй свiт захитався, голова пiшла обертом… Страшне горе накрило Роксану чорним саваном… Немае на свiтi слiв, що можуть описати таке горе. Дiвчина почала падати на землю i впала би, якби ii не схопили за плече чиiсь холоднi кам’янi пальцi.

З останнiх сил дiвчина пiдвела голову i побачила хижi чорнi очi, що, як слизькi п’явки, вирiзнялися на пласкому жовтуватому обличчi. Вона пiрнула у темряву забуття…

* * *

Дмитро, весело насвистуючи: «Грицю, Грицю, до роботи», пiдходив до замковоi брами. На сторожовiй баштi почулися стривоженi вигуки. Княжич перестав спiвати, в його серце закралася тривога.

– Що трапилося, Олексо?! – гукнув Дмитро до воiна, що чатував на схiднiй баштi.

– Щось горить од чорного шляху… Мабуть, лiс селяни палять.

– Який у бiса лiс! – вигукнув Матяш, старший на чатах. – То, схоже, татари напали на якесь село…

Серце Дмитра шалено закалатало, передчуваючи бiду. Князь хутко пiднявся на башту i глянув на схiд. Хоч багряна тарiль сонця вже сховалася за обрiй, проте було ще добре видко густий дим, що пiднiмався над деревами. Господи, Роксана пiшла саме в той бiк… – розжареною голкою вколола думка Дмитра.

– Наче Загороддя горить чи… – Матяш не встиг договорити.