Козак Байда, або Хортицька Січ

 – Я задушив його голими руками, а серце звiра з’iв, щоб перейняти його силу.

Дiвчина, заплющивши очi, вiдсахнулася вiд страшного обличчя Мергена, наче побачила диявола. «Краще б мене роздерли вовки… Господи, я дiсталася татарам…» – з жахом подумала полонянка.

Роксана спробувала поворушити руками, але не змогла цього зробити – руки затерпли, зв’язанi за спиною пасмом сироi шкiри. Дiвчина почула, як до Мергена пiдiйшов якийсь татарин, вони заговорили i кудись пiшли. Роксана роздивилася: неподалiк сидiли зв’язанi бранцi – переважно молодь.

То були односельцi, але було й чимало невiдомих iй людей. Дiвчата плакали, проклинаючи бусурманiв i свою лиху долю, юнаки стиха перешiптувалися, час вiд часу марно намагаючись вивiльнити руки зi шкiряних пут.

«Краще би мене вбили…» – стиха прошепотiла дiвчина. Раптом завмерла, згадавши про батькiв подарунок – маленький нiж, схований у поясi. Роксана враз пригадала жахливу смерть батькiв. З очей ринули ряснi сльози.

Мерген та якийсь сивий татарин голосно сперечалися, стоячи на краю болотяного озерця, через яке йшла старезна переправа з гнилих круглякiв.

Татари, що охороняли бранцiв, присунулися ближче до ватажкiв.

Дiвчина, щосили вигнувшись, намацала нiж з правого боку, якось примудрилася перерiзати сирицю. А далi лисичкою прошмигнула за дерево – нiхто з татар навiть не помiтив, що вона звiльнилася, уже добряче стемнiло. Роксана пiдповзла до бранцiв i звiльнила крайнього юнака.

«Спасибi… Бiжи у лiс, сховайся там, а я звiльню решту», – прошепотiв хлопець i взяв у дiвчини ножа.

Роксана побiгла до лiсу, в ii душi зажеврiла надiя. «Господи, я вiльна, мене вiдшукае коханий… Може, князь уже iде за мною зi своiм вiйськом…»

Зчинився гвалт, люди кричали, татари заметушилися. Чоловiки, звiльнившись, зненацька напали на ординцiв, прагнучи помститися iм. Але сили були нерiвнi. Мерген кинувся в бiй i одразу помiтив, що його найкоштовнiша здобич зникла. Вiдбивши напад юнака, що кинувся на нього з шаблею, людолов хижаком кинувся у чорнi хащi…

Роксана мчала щодуху, але вiдбiгти далеко не змогла, бо майже нiчого не бачила в темрявi i весь час чiплялася за корiння дерев та гiлля… Мерген бiг, мов рись на полюваннi, його хижi очi здалеку побачили бiдолашну дiвчину.

Бiля розлогого дуба татарин налетiв на неi, як шулiка на курiпку. Дiвчина з жахом закричала. Людолов, хтиво розреготавшись, розвернув бранку до себе i притиснув до дуба.

– Я не буду твоею! – вигукнула Роксана.