Козак Байда, або Хортицька Січ

Зiбравши всi сили, вона спробувала вдарити ворога в обличчя, але татарин з блискавичною швидкiстю перехопив ii правицю в повiтрi i заламав ii. Тодi дiвчина плюнула в ненависну пику i влучила прямо в око людолова. Одночасно з цим лiвою рукою Роксана вихопила iз-за пояса ординця нiж i замахнулася зброею, цiлячи у враже серце. Мерген зробив пiвкроку назад, над грудьми перехопив дiвочу руку i спрямував ii до шиi Роксани. У цю мить трiснула суха гiлка, лiва нога татарина провалилася в земляну нору; гостре лезо розрiзало нiжну шкiру, глибоко увiйшовши, мов у масло, в горло дiвчини, червоним струмком полилася кров.

Роксана, здригнувшись всiм тiлом, мертвою впала на землю.

Людолов заревiв, як дикий звiр, i з силою висмикнув нiж з дiвочоi плотi.

– Шайтан! Стiльки золота пропало… – Мерген був дуже злий – вiн не хотiв вбивати полонянку, а тiльки налякати ii…

Витерши лезо об сорочку вбитоi дiвчини, Мерген швидко подався до озерця. Майже всi полоненi чоловiки лежали порубанi, забито було й кiлька жiнок, татарських воiнiв теж стало менше.

– Бею! – загукав вартовий. – Сюди iдуть кiлька десяткiв озброених вершникiв!

– Це погоня iз замку! – вигукнув сивий татарин. – Нам треба швидше тiкати, ясир залишимо тут, бо з ним далеко не втечеш.

Мерген заскреготiв зубами i вирiк:

– Вбити всiх!

* * *

Князь мчав на конi, як зловiсний привид, за ним нiсся довгий ланцюг вершникiв iз смолоскипами в руках. Серце Вишневецького обливалося кров’ю вiд тривоги за життя коханоi.

«Аби тiльки вона була живою… Я винищу всiх бусурманiв, щоби врятувати ii…» – думки по колу проносилися в княжiй головi. Попереду княжич побачив блимаючий вогник, що поступово розгорявся у велике багаття. «Це стан ворогiв», – промайнуло в головi Дмитра. Князь вихопив з пiхов шаблю i, пришпоривши коня, вилетiв на широку галявину. Страшна картина вiдкрилася перед ним. Вогонь палав на переправi, пускаючи клуби смердючого диму, освiтлюючи залитi кров’ю тiла молодих жiнок, дiвчат, юнакiв… Княжич мовчки зiскочив з коня, його правиця так мiцно стиснула рукiв’я шаблi, що з-пiд нiгтiв виступила кров. Вiн пiдiйшов ближче.

– Господи! Цього не може бути… Де ж вона? – як у лихоманцi, сам з собою говорив Вишневецький, повiльно обходячи загиблих. Дiйшовши до краю лiсу, Дмитро помiтив дiвочу постать, що лежала пiд старим дубом…

«Це моя мила…» – вжахнувся князь i ступив у лiсовi сутiнки.

Позаду чулися розпачливi крики, прокльони татарам.