Козак Байда, або Хортицька Січ

Княжi воiни виiхали на узлiсся i клялися жорстоко помститися ординцям за лиходiйство.

– Якби цi iродовi покидьки не пiдпалили переправу, ми б наздогнали iх, – скрушно зiтхнув Матяш. – Об’iзд далеко звiдси.

Дмитро, не вiдчуваючи нiг, пiдiйшов до мертвоi i впав навколiшки. Тремтячими долонями вiн торкнувся дiвочого тiла – воно було ще тепле. У душi князя наче щось розбилося на тисячi уламкiв. Вiн ще нiколи не вiдчував такого пекучого болю. Його серце неначе було розкраяне навпiл…

– Пробач, люба моя, що не змiг порятувати тебе… – згорьовано прошепотiв Вишневецький.

 – Я буду любити тебе, скiльки й житиму… – Дмитро, нахилившись, поцiлував Роксану в уста. Пекуча сльоза скотилася по щоцi князя i впала на обличчя юноi дiвчини…

– Прощавай, моя люба, – нетвердою рукою Вишневецький закрив повiки своеi коханоi, його кров змiшалася з кров’ю дiвчини.

– Клятi бусурмани… – видихнув Дмитро. – Скiльки лиха. Скiльки смертей вони приносять у нашу землю. Чому я був таким телепнем, повiривши, що мене це обходить стороною? Бог покарав мене за те, що я споглядав, як татари вбивають та продають у рабство мiй народ, нiчого не роблячи.

 – Князь люто стис кулаки.

– Господи! Я, Дмитро Вишневецький, присягаюся землею своiх предкiв, своею любов’ю, що я вiддам усе: свою кров, свою плоть, свое багатство, але зупиню кляту орду. Я зроблю все, щоб вороги забули дорогу на Вкраiну.

Князь розтулив кулаки – на долонi лежала грудочка землi, просякнута кров’ю… Вишневецький зав’язав грудочку в хустинку i сховав у кишеню.

Обережно, мов малу дитину, пiдняв тiло Роксани i понiс до згасаючого багаття. Побачивши князя, воiни замовкли. Тiльки Матяш сказав, звертаючись до присутнiх:

– Треба поховати бiдних людей…

– Так, усiх разом, – зморено озвався Дмитро.

Княжич копав сиру землю укупi з усiма. Вiн бережно поклав Роксану до могили з односельцями. «Скiльки ж таких могил розкидано по всiй Украiнi… – скрутно думав Вишневецький. – Може, тому наша земля така й родюча, що скроплена рясно кров’ю невинних людей?»

Над могилою здiйнявся чималий курган, на вершинi поставили грубого дерев’яного хреста…

Рано-вранцi вершники похмуро в’iжджали до Вишнiвця.

Дмитро за цю нiч неначе постарiв. На його чолi залягли зморшки, завжди жвавi веселi очi дивилися на свiт суворим оком монастирського ченця. Не кажучи нiкому нi слова, княжич пiшов до замкових покоiв. На порозi його вже чекав батько.

– Розкажи менi, сину, все… – без привiтання озвався старий князь.